Розділ «П’ята ніч. Остання ніч Каравалу»

— Через бабусю? — Телла кинула сердитий погляд, читаючи написане. Потім, намагаючись стримати сміх, додала. — Ой, Скар, гадаю, ти неправильно зрозуміла цей лист.

Телла придушила ще один смішок, простягуючи записку. Перше, що помітила Скарлет, були краєчки. Вони були не чорні, а золоті, і шрифт був теж іншим.

36

 ам нічого не загрожує, — реготала Телла. — Тільки якщо ти не побоюєшся залицянь Легенди.

— Ні! Це інша записка. Та була запрошенням на твій похорон, — Скарлет благально поглянула на Теллу. — Я не збожеволіла, — наполягала вона. — Це не та записка, яку я прочитала в тунелі.

— Під землею? — перебила Телла. — Це ж там люди втрачають розум?

— Телло, присягаюсь, що я при здоровому глузді. У тій записці йшлось, що ти помреш завтра, якщо я не покладу цьому край. Будь ласка, навіть якщо ти не віриш мені, то принаймні спробуй.

— Дай мені ще раз записку, — нарешті здалася Телла. Скарлет знову простягнула папірець. Сестра уважно ще раз перечитала запрошення, тримаючи його біля чаші з полум’ям. Проте текст не змінився.

— Телло, присягаюсь, це було запрошення на похорон, а не на вечірку.

— Вірю, — відказала Телла.

— Правда?

— Ну, припускаю, що це як із квитками, які ти отримала на Трісді. Текст змінюється залежно від освітлення. Але, Скар... — знову цей награний турботливий голос. — Може, це ще один поворот гри. Спосіб тебе сюди заманити, адже ти витратила стільки часу. Але тепер ти тут, і та-дам! Загрозу заступила винагорода. Скажи, в чиїх словах більше сенсу?

Теллині слова звучали логічно. І Скарлет дуже хотілося, щоби це виявилося правдою. Та вона знала, як могли вводити в оману тунелі та Легенда. Але магістр був не лише загрозою.

— Телло, якщо ти мені не віриш. Я присягаюсь, батько тут. Він шукає тебе, нас обох, саме цієї миті. І вір, коли кажу, що його присутність — це не чарівне марево Каравалу. Він тут з графом Ніколасом Д’Арсі, моїм нареченим. Аби втекти, мені довелось його приспати за допомогою еліксиру, а потім прив’язати до ліжка. Впевнена, ти можеш уявити, що батько з нами зробить, коли знайде.

— Ти прив’язала свого нареченого до ліжка? — гиготіла Телла.

— Це не смішно! Ти що не чуєш, що я кажу про те, що трапиться, якщо нас знайде батько?

— Скар, я не знала, що ти на таке здатна! Мене аж розпирає від гордощів. Що ще гра в тобі змінила? — Телла усміхнулась ще дужче. Заворожена та вражена. Це б могло втішити Скарлет, та вона сподівалася на протилежну реакцію сестри, та мала б злякатися.

— Ти не розумієш. Я була вимушена це зробити, бо батько хотів мене змусити... — сором здушив їй горло, поки намагалась дібрати слова. Згадуючи, що батько силував її зробити, Скарлет ще більше переконувалась — вона для нього не жива істота, а лише річ.

Вираз Телли пом’якшав. Вона обвила руки довкола Скарлет, обіймаючи її так, як тільки це могла зробити сестра. Наче кошеня, в котрого щойно з’явилися кігтики, а воно вже готове було роздерти на клапті увесь світ. І якусь мить Скарлет думала, що так і буде.

— Тепер ти мені віриш?