Розділ «Четвертий день Каравалу»

Вона воліла б зоставатись у схованці ще хвилину чи довше, якби не легені, затиснуті між холоднючою стіною та Джуліаном.

— Відчиняй двері!

— Я намагаюсь, — бурмотів Джуліан.

Скарлет перехопило подих. Тоненька сукня задерлась вище колін, а тим часом Джуліан намагався намацати дверну ручку, торкаючись її сідниць.

— Не можу знайти, — він насилу говорив. — Мені здається, вихід з твого боку.

— Я нічого не відчуваю, сказала вголос, а подумки додала: «Окрім тебе». Пальці блукали по місцях, яких їй не слід було торкатись, руки обмацували стіну. Що дужче вона боролась, то більше тисла на них кімната.

«Як в океані біля острова» — промайнуло в голові Скарлет.

Що більше Скарлет боялась і боролась з його водами, то сильніше її затягувало.

Можливо, тут було те саме.

Джуліан казав, що тунелі посилюють страх, та ймовірно, вони ним ще й живляться.

— Кімната пов’язана з нашими емоціями, — мовила Скарлет. — Гадаю, нам варто заспокоїтись.

— Зараз це не надто просто, — відповів Джуліан здавленим голосом.

Його губи були у її волоссі, руки лежали біля стегон, притискаючись до вигинів її тіла.

— Ой, — мовила Скарлет. Її серце знову закалатало й те саме вона відчула в його грудях. Тиждень тому б ніколи не змогла заспокоїтись у такій ситуації. Та й зараз це було непросто. Та попри все вона чітко усвідомлювала, що зараз їм нічого не загрожує. Моряк ніколи її не скривдить. Змусила себе рівно дихати, щоб заспокоїтись. І тільки тоді стіни перестали рухатись.

Ще один вдих.

Кімната стала просторішою.

За її дверима кроків батька й досі не було чуть. Ані кроків, ані дихання. Ані його отруйного смороду.

За мить стіни на дотик стали приємнішими за її мокру сукню. Коли кімната розширилась, Скарлет відчула, як Джуліан і собі заспокоївся. Вона й досі торкалася його, але вже не так близько, як кільки хвилин тому. Їхні груди здіймалися в унісон, уже повільно й плавно. Тим часом стіни відступали. З кожним подихом кімната зігрівалась. Невдовзі з’явились дрібні проблиски світла, які вкривали стелю, наче зоряний пил. Світло осяяло дверну ручку над правою рукою Скарлет.

— Стривай, — застеріг Джуліан.

Та Скарлет вже відчинила двері. Тієї ж хвилини кімната зникла. Попереду й позаду них простягався вузький прохід, облицьований мушлями. Вони переливались так само, як і камінці. Підлога була встелена піском кольору рожевих пелюсток.