Розділ «Четвертий день Каравалу»

По прибутті на острів Скарлет лише переймалася тим, щоб повернутися додому і встигнути на весілля. Але тепер, після того як Легенда вбив Данте, а батько прибув на острів, гра змінилася. Скарлет відчувала натиск часу, сильніший за тисняву червоних намистин піскових годинників Проклятого Замку. Треба було знайти Теллу, перш ніж батько чи Легенда, котрий зжере її як полум’я ковтає свічку. Якщо Скарлет програє, сестра помре.

Сонце сяде менше ніж за дві години, і вона мусить бути готова до пошуків.

Отже, вона мала лише хвилину. Хвилину, щоби поплакати над безталанним Данте, схлипнути через сестру й лютувати від того, що Джуліан був не тим, ким вона його вважала. Впасти на ліжко, вити й стогнати через усе, що пішло шкереберть. Взяти ідіотську вазу Легенди з трояндами й запустити у полицю над каміном.

— Ягідко, з тобою там усе гаразд? — Джуліан постукав, і тієї ж миті влетів у двері.

— Що ти тут робиш? — вона намагалась змахнути сльози, сердито зиркнувши на Джуліана. Не могла собі дозволити, щоб він бачив її сльози, але Скарлет знала, що було запізно.

Джуліан роззирнувся, гадаючи, що їй загрожує небезпека, але все було спокійно. Він виглядав дещо спантеличеним, побачивши її заплаканою без видимих на те причин.

— Мені здалось, я щось почув.

— Що тобі здалося? Ти не маєш права ось так вриватися. Вимітайся! Мені потрібно переодягтися.

Та замість піти Джуліан лиш тихенько зачинив двері. Окинув поглядом розбиту вазу, калюжу на підлозі, потім поглянув на її зарюмсане обличчя.

— Ягідко, не плач через мене.

— Ти занадто високої думки про себе. Моя сестра зникла, нас знайшов батько, Данте мертвий. Ці сльози не про тебе.

Принаймні у Джуліана вистачило порядності вдати сором. Але кімнати він не полишив, а сів на краєчок ліжка. Тим часом сльози котилися по щоках Скарлет. Гарячі й солоні. Вибух емоцій трохи втамував біль, але сльози знай лилися рікою. Можливо, Джуліан таки мав рацію, — кілька сльозин стосувалися і його.

Він нахилився ближче й витер солоні краплини пальцями.

— Ні, — Скарлет відсахнулася.

— Я заслужив це, — він опустив руку і сів подалі, тепер вони опинились на протилежних краях ліжка. — Мені не слід було тебе обманювати й привозити сюди без твого дозволу.

— Ти не повинен був привозити нас обох, — різко мовила Скарлет.

— Сестра однаково знайшла б спосіб. Зі мною чи без мене.

— Це твоє вибачення? Якщо так, то не надто вдале.

— Я не шкодую, що виконав прохання Телли, — обережно сказав Джуліан. — Гадаю, люди мають право на власні рішення. Але мені шкода кожної миті, коли я тобі казав неправду, — він зупинився, потім поглянув теплими карими очима, м’якіше ніж досі. Його погляд був відкритий, ніби він прагнув, щоб вона прочитала в його очах те, що зазвичай він приховував.

— Знаю, що не заслуговую на другий шанс, але ти казала, ніби віриш, що я можу бути хорошим. Я не такий, ягідко, чи принаймні ніколи таким не був. Я брехун, часом грубіян, буває, припускаюсь страшних помилок. У моєму роду всі страх які марнославці, завжди грають одне з одним в ігри, та після Рози... — Джуліан замовк. Щоразу, коли він згадував сестру, його голос тремтів, йому важко давалися слова. — Після її загибелі я втратив будь-яку віру. Не те, щоб це було виправданням. Але якщо даси мені ще один шанс, присягаюсь, не підведу тебе.