Розділ «Четвертий день Каравалу»

Інстинктивно, вона відірвала руку від Джуліана.

— Гадаю, це мій батько!

Джуліан різко обернувся на звук. Смуток враз зник з його обличчя.

— Твій батько тут?

— Так, — відказала Скарлет.

І обоє помчали щодуху.

24

 юди, — Джуліан потягнув її до цегляного коридору, заліпленого мерехтливим павутинням.

— Ні, — Скарлет смикнула ліворуч. Я йшла камінною доріжкою. — Вона не пам’ятала, щоб стіни виблискували самоцвітами, але ж вона могла того й не помітити. Позаду кроки ставали дедалі гучнішими.

Джуліан явно не погоджувався з нею, але покірно пішов слідом. Його лікоть торкався її ліктя, а стіни тунелю ставали дедалі вужчими. Обабіч випиналися камінці.

— Чому ти не сказала, що батько тут?

— Я збиралася розповісти, але...

Джуліан затулив рота Скарлет спітнілою брудною рукою.

— Ш-ш-ш...

Він ухопився за один блискучий камінець у стіні й прокрутив його, як дверну ручку, штовхнувши її у темну невідь. Від стін віяло вологою і холодом. Скарлет відчувала, як сирість просочується крізь її тонку сукню.

Аніс і лаванда, і запах гнилих слив змінив свіжий запах Джуліана. Сморід просочувався крізь химерні двері, в які щойно її проштовхнув моряк.

— Зі мною ти у безпеці, — прошепотів Джуліан. Його тіло близько притиснулось до неї, як щит. Гучні кроки пролунали поруч з їхнім сховком, який, здавалося, зменшувався. Холодні стіни впивались у Скарлет, штовхаючи дедалі ближче до Джуліана. Спершу вона ліктями упиралася в його груди, однак мусила обвити руками його талію. Він притиснувся до неї пружним тілом.

Серце Скарлет хаотично билось, груба щетина на підборідді дряпала їй щоки, а руки опускали нижче до стегон. Через тонку тканину Скарлет відчувала кожний вигин його тіла. Якби батько відчинив двері і побачив її у такому вигляді, їй більше не жити.

Скарлет намагалась відштовхнутись, дихала швидко й уривчасто. Тепер задавалося, що стеля рухалась і нависала дедалі ближче. Холодні краплі падали на голову згори.

— Мені здається, ця кімната хоче нас вбити, — мовила Скарлет. У коридорі кроки батька потроху стихали, аж поки від них не лишилось ні звуку.