Розділ «Четвертий день Каравалу»

— Ягідко, ти якось кепсько виглядаєш. Як довго ти не спиш? — Джуліан підвів руку й провів прохолодними суглобами пальців по її щоці. — Ти навіть не уявляєш, як сильно мене налякала. Я...

— Все гаразд, — перебила Скарлет й відступила. Вона не хотіла, щоб Джуліан її торкався.

Джуліан стиснув губи. Його занепокоєння зникло, натомість з’явився не гнів, як того очікувала Скарлет, а біль. Вона бачила, як жало її відмови вразило його серце й зафарбувало його в синій колір.

Скарлет завжди бачила власні емоції кольоровими, проте ніколи не бачила кольорів почуттів інших людей. Не знала, що вразило її більше: те, що вона бачила колір Джуліанових почуттів, чи те, що вона скривдила його.

Намагалась уявити, як би почувався Джуліан, коли б він справді був Легендою. Перед смертю вони обмінялись чимось неймовірно особливим. Пригадала, як обережно він ніс її до кімнати. Як віддав день життя. Якими сильними й надійними були його руки, коли заколисували її у ліжку. Вона навіть бачила докази тієї жертви. Серед темної щетини на підборідді була сива смужка. Така ж, як і пасма її волосся. І Скарлет після цих подій навіть не дозволила йому торкнутися себе.

— Пробач, — мовила Скарлет. — Я лише... здається, досі не оговталась після всього, що трапилось. Якщо моя поведінка видається дивною, прошу вибачення. Думки геть сплутались, вибач, — вона ще раз це повторила, і, здається, з вибаченнями перестаралася.

М’язи посмикувалися на шиї Джуліана. Він і на мить їй не повірив.

— Можливо, тобі краще полежати.

— Ти ж знаєш, я не можу повернутися з тобою у те ліжко, — різко мовила Скарлет. Саме це вона вже йому говорила, проте слова прозвучали більш грубо, ніж вона хотіла.

Джуліан зовні опанував усі емоції, однак у серці його пронісся вихор почуттів, що підказував Скарлет: у цьому чоловікові немає й крихти байдужості. Біль барвився гаммою відтінків, досі їй невідомих. Вона не могла їх описати: не сірий і не сивий, але за ними напевне крилася сильна емоція. Можливо, це все через те, що вони обмінялися кров’ю?

Йому стисло легені так само, як і їй горло. Боляче було ступати кожен крок, поки Джуліан прямував до інших дверей.

— Я не планував лягати з тобою в ліжко.

Вона хотіла було щось відповісти, але спазм так і не відпустив горло, а в кутиках очей страшенно запекло. Лише після того, як Джуліан вийшов з кімнати, вона змогла знову вдихнути повітря, а потім зрозуміла: він пішов і зачинив перед нею двері.

Вона притулилася до стіни й намагалась перебороти палке бажання кинутися слідом за Джуліаном й вибачитись за таку дивну й жахливу поведінку.

Коли він вийшов за двері, Скарлет могла заприсягтись, він не був Легендою. Проте ризикувати, повіривши йому, і помилитись, вона не могла.

Ні, Скарлет виправила себе.

Вона могла ризикнути і помилитись.

Усе, що вона робила з моменту приїзду на Каравал, передбачало ризик. Десь вона таки помилилась, але загалом вона була приємно здивована. Наприклад, той інтимний момент, який вона розділила з Джуліаном. Він би ніколи не подарував їй такий дорогоцінний подарунок, якби вона не вчинила дурницю й не втратила два дні свого життя. Хтозна, а що як скористатись нагодою саме цієї миті і є тим, чого вона найбільше потребує? Якщо не заради себе, то заради Телли. З часу прибуття на острів він був її союзником. І понад усе вона потребувала його допомоги. А надто з батьком, котрий тепер перебував на острові.

Ой лишенько, батько! Скарлет навіть не сказала Джуліанові, що він був тут. Вона мусила знайти юнака і попередити.

Сповнена тривоги, Скарлет відчинила двері. Мерзенний запах батькових парфумів й досі висів у повітрі, проте у коридорі стояв лише підлий чоловік у котелку, який вкрав її сережки. Він не звернув уваги на Скарлет, коли та пролетіла повз нього до сходів. Вона не знала, куди пішов Джуліан, та сподівалась, що він не полишив приміщення.