Розділ 1

Ха, від часів Висоготи лише одне, мабуть, піддалося деяким змінам — наступ емансипації. До банд тяглося не тільки юнацтво, а й подурілі дівчата-підлітки, які бажали коня, меч і пригоду більше, ніж кужіль, в’язальний гачок та очікування сватів.

Висогота не сказав того їй прямо. Сказав манівцями. Але так, аби вона знала, що він знає. Аби дати їй зрозуміти: якщо вже хтось тут і є загадкою, то напевне не вона — молода розбійниця з банди молодих розбійників, яка чудом втекла від облави. Знівечена шмаркачка, яка намагається оточити себе німбом таємничості…

— Ти не знаєш, хто я така. Але не бійся. Я скоро поїду. Не стану наражати тебе на небезпеку.

Висоготі те набридло.

— Мені не загрожує жодна небезпека, — сказав сухо. — Бо ж яка б то? Навіть якщо з’явиться тут погоня, що поганого може статися зі мною? Надання допомоги злодіям-утікачам карається, але не у випадку пустельника, бо пустельник щодо світських справ несвідомий. Привілеєм моїм є приймати будь-кого, хто потрапить у цю пустинь. Ти добре сказала: я не знаю, хто ти така. Звідки я, пустельник, можу знати, ким ти є, що вчинила й за що саме переслідує тебе закон? Адже я навіть не знаю, чий закон у цих місцях править, яка й чия тут юрисдикція. І немає мені до того діла. Я пустельник.

Трохи забагато говорив він про пустельництво, відчував те. Але не зупинився, люті зелені очі її кололи його, наче остроги.

— Я вбогий пустельник. Померлий для світу й для справ його. Я людина проста й ненавчена, речей мирських несвідома…

Перебрав.

— Та авжеж! — крикнула вона, жбурляючи шкурку й ніж на підлогу. — Ти за дурну мене маєш, чи що? Я не дурна, не думай собі. Пустельник, ереміт убогий! Як не було тебе, я розглянулася. Зазирнула отуди, оно, до кутка, за ту не дуже чисту завісу. Звідки взялися там на полицях учені книжки, га, людино ти проста й несвідома?

Висогота відкинув шкуру нутрії на купу шкір інших.

— Мешкав тут колись митар, — сказав безтурботно. — То є кадастри й бухгалтерські книжки.

— Брешеш. — Цірі скривилася, помасажувала шрам. — Брешеш, в очі дивлячись!

Він не відповідав, удаючи, що оцінює стан наступної шкіри.

— Може, ти думаєш собі, — продовжила за хвилинку дівчина, — що як маєш білу бороду, зморшки й сто років на карку, то не напружуючись обдуриш наївну молодку, га? Так я тобі скажу: першу-ліпшу ти, може б, і надурив. Але я не перша-ліпша.

Він високо звів брови, у німому, але провокаційному запитанні. Вона не змусила його чекати довго.

— Я, мій пустельнику, вчилася у місцях, де було багацько книжок, у тому числі і з тими самими назвами, що є на твоїх полицях. Чимало з тих назв мені відомі.

Висогота ще вище задер брови. Вона дивилася йому просто в очі.

— Дивні речі, — вицідила, — бовкає брудна мацапура, обірвана сирота, злодійка чи бандитка, знайдена у кущах із розваленою мордою, га? А втім, треба б тобі знати, пане пустельнику, що я читала «Історію» Родеріка де Новембра. Переглядала, причому не раз, твір із назвою «Materia medica». Знаю я «Herbarius», такий само як на твоїй полиці. Знаю я також, що означає горностаєвий хрест на червоному щиті. То знак, що книжку видав університет в Оксенфурті.

Вона замовкла, уважно на нього дивлячись. Висогота мовчав, намагаючись, аби обличчя його нічого не видало.

— Тому я думаю, — сказала вона, підносячи голову звичним для неї гордовитим і трохи різким рухом, — що ти аж ніяк не простак і не пустельник. Що ти аж ніяк не помер для світу, а втік від нього. І ховаєшся тут, на пустці, замаскований видимістю і безкрайнім очеретом.