Розділ 3

— Я була б гордою, — сказала вона тихо, опускаючи голову. — Я була б гордою і щасливою, якби могла битися поряд із тобою.

— Вірю. Але я для цього недостатньо шляхетний. І недостатньо мужній. Я не придатний для солдата чи героя. Пронизливий страх перед болем, перед каліцтвом чи смертю — не єдина причина. Не можна примусити солдата, щоб він припинив боятися, але можна забезпечити його мотивацією, яка допоможе переломити страх. А я такої мотивації не маю. Не можу мати. Я — відьмак. Штучно створений мутант. Я убиваю потвор. За гроші. Захищаю дітей, якщо батьки мені заплатять. Якщо заплатять мені нільфгардські батьки, захищатиму нільфгардських дітей. А якщо навіть світ поляже в уламках, що не видається мені правдоподібним, я вбиватиму потвор на уламках світу, доки якась потвора не вб’є мене. Це моя доля, моя мотивація, моє життя і моє ставлення до світу. І не я це вибирав. Зроблено це за мене.

— Ти озлоблений, — констатувала вона, нервово шарпаючи пасмо волосся. — Або вдаєш із себе озлобленого. Ти забуваєш, що я тебе знаю, тож не розігруй переді мною черствого мутанта, позбавленого серця, совісті та власної волі. А причини озлоблення я вгадую і розумію їх. Віщування Цірі, правда?

— Ні, неправда, — відповів він холодно. — Бачу, що ти мало мене знаєш. Боюся смерті, як будь-хто, але до думки про неї я призвичаївся вже дуже давно, не маю ілюзій. Це не скарги на долю, Трісс, це звичайний холодний розрахунок. Статистика. Ще жоден відьмак не помер від старості, у ліжку, диктуючи заповіт. Жоден. Цірі не здивувала мене й не налякала. Я знаю, що помру в якійсь ямі, що смердить стервом, розшарпаний грифоном, ламією чи мантикорою. Але на війні я помирати не хочу, бо це не моя війна.

— Я тобі дивуюся, — сказала вона різко. — Я дивуюся, що ти так говориш, дивуюся відсутності в тебе мотивації, як ти захотів по-вченому окреслити свої дистанціювання та байдужість. Ти був у Соддені, в Анґрені й на Заріччі. Знаєш, що сталося з Цінтрою, знаєш, що спіткало королеву Каланте й кільканадцять тисяч тамтешнього люду. Знаєш, крізь яке пекло пройшла Цірі, знаєш, чому вона кричить ночами. Я також це знаю, бо я також там була. Я також боюся болю і смерті, сьогодні я боюся навіть більше, ніж тоді, й маю для того підстави. Щодо мотивації, тоді мені здавалося, що я маю її настільки ж мало, як і ти. Що мені, чародійці, було до долі Соддену, Брюґґе, Цінтри чи інших королівств? Проблеми більш чи менш умілих володарів? Інтереси купців чи баронів? Я була чародійкою, теж могла сказати, що це не моя війна, що я можу на уламках світу змішувати еліксири для Нільфгарду. Але я стала тоді на Горі, поряд із Вільгефорцем, поряд із Артаудом Террановою, поряд із Феркартом, поряд із Енідою Фіндабайр і Філіппою Ейльгарт, поряд із твоєю Йеннефер. Поряд із тими, кого вже немає, — Корал, Йоелєм, Ванелле… Був такий момент, коли я забула зі страху всі закляття, крім одного, за допомогою якого я могла телепортуватися з того страшного місця додому, до моєї маленької башточки в Маріборі. Була така мить, коли я блювала з переляку, а Йеннефер і Корал підтримували мене за шию і волосся…

— Припини. Припини, прошу.

— Ні, Ґеральте. Я не припиню. Адже ти бажаєш знати, що сталося там, на Горі. Тож слухай: були гуркіт і полум’я, були сяючі стріли й кулі вогню, що вибухали, були вереск і гримотіння, а я раптом опинилася на землі, на якійсь купі обвугленого шмаття, з якого підіймався дим, і раптом зрозуміла, що та купа шмаття — це Йоель, а те поряд, те, щось страшезне, той тулуб без рук і ніг, який так макабрично кричить, — це Корал. І я думала, що кров, у якій я лежу, — це кров Корал. Але це була моя власна. І тоді я побачила, що зі мною стало, завила, завила, наче побитий пес, наче скривджена дитина… Облиш мене! Не бійся, я не розплачуся. Я вже не дівчинка з баштоньки в Маріборі. Зараза, я Трісс Мерігольд, Чотирнадцята Полегла під Содденом. Під обеліском на Горі є чотирнадцять могил, але тільки тринадцять тіл. Ти дивуєшся, як могла статися така помилка? Не здогадуєшся? Більшість трупів було важко розпізнати, вони були в шматки, ніхто того не сортував. Живих також було непросто порахувати. Із тих, хто мене добре знав, живою лишилася тільки Йеннефер, а Йеннефер була сліпою. Інші знали мене тільки трохи, завжди впізнавали мене завдяки моєму чарівному волоссю. А я його, зараза, вже не мала!

Ґеральт обійняв її сильніше. Вона вже не намагалася його відштовхнути.

— Не пожаліли для нас найсильніших чарів, — продовжила вона глухо, — заклять, еліксирів, амулетів і артефактів. Для скалічених героїв з Гори не могло чогось забракнути. Нас вилікували, підлатали, нам надали колишнього вигляду, повернули волосся та зір. Майже не видно… слідів. Але я вже ніколи не надягну декольтовану сукню, Ґеральте. Ніколи.

Відьмаки мовчали. Мовчала й Цірі, яка безшелесно прослизнула до зали й затрималася на порозі, зіщулившись і сплівши руки на грудях.

— Тому, — сказала за хвильку чародійка, — не говори мені про мотивацію. Перш ніж ми стали на Горі, ті з Капітулу сказали нам просто: «Так треба». Чия то була війна? Що ми там захищали? Землю? Кордони? Людей та їхні хати? Справи королів? Впливи й прибутки чародіїв? Порядок від Хаосу? Не знаю. Але ми захищали, бо так було потрібно. А якщо знову виникне необхідність, я стану на Горі ще раз. Бо якби я того не зробила, це означало б, що все те було непотрібним і даремним.

— Я стану поряд із тобою! — тоненько крикнула Цірі. — Побачиш, стану! Заплатять мені ті нільфгардці за мою бабцю, за все… Я не забула!

— Тихо! — гарикнув Ламберт. — Не втручайся у розмови дорослих…

— Аякже! — тупнула дівчинка, в очах її розгорався зелений вогонь. — Думаєте, навіщо я вчуся битися мечем? Хочу його вбити, його, того чорного рицаря з Цінтри, того із крилами на шоломі, за те, що він мені зробив, за те, що я боялася! І вб’ю його! Для того я вчуся!

— Значить, учитися припиниш, — сказав Ґеральт голосом, холоднішим за стіни Каер Морену. — Поки не зрозумієш, чим є меч і чому він має служити в руці відьмака, не візьмеш його до рук. Ти не для того вчишся, щоб убивати й бути вбитою. Ти не вчишся убивати зі страху чи ненависті — але для того, щоб зуміти рятувати життя. Власне й інших.

Дівчинка закусила губу, тремтячи від збудження і злості.

— Ти зрозуміла?

Цірі раптом підвела голову.

— Ні.

— Тоді не зрозумієш цього ніколи. Вийди.