Розділ 3

— Що ти звеш сваркою?

— Ну, знаєш… — Він зам’явся. — Ти постійно розповідаєш про ймовірність нової війни… Про постійні битви на кордонах, про повстання на зайнятих Нільфгардом землях. Ти згадувала, що балакають і про те, що нільфгардці можуть знову перейти Яругу…

— А, про що ми тут, — сказав Ламберт. — Товчуть одне одного, ріжуть, січуть безперервно, сотні років. Нема чого перейматися. Я уже вирішив, рушаю саме на далекий Південь, до Соддена, Магакама й Анґрена. Зрозуміло, що там, хоч де б пройшло військо, завжди множаться страшидли. У таких місцях завжди найкраще заробляється.

— Точно, — підтвердив Коен. — Місцевість безлюдніє, по селах самі баби, які ради собі не дадуть… Купа дітей без дому й опіки, що швендяють навколо… Легка здобич притягує потвор.

— А панове барони, — додав Ескель, — панове комеси та старости мають голови зайнятими війною, не вистачає їм часу, щоб стерегти підданих. Мусять наймати нас. Це все правда. Але з того, що Трісс нам розповідала всі ці вечори, випливає, що конфлікт із Нільфгардом — це серйозніша справа, не якась там локальна війнонька. Чи не так, Трісс?

— Навіть якщо й так, — промовила ядуче чародійка, — то чи не було б воно вам на руку? Серйозна кривава війна призведе до того, що буде більше збезлюднілих сіл, більше овдовілих баб і сила-силенна осиротілих дітей…

— Не розумію твого сарказму. — Ґеральт відвів долоню від чола. — Насправді не розумію, Трісс.

— Як і я, дитинко, — підвів голову Весемір. — Про що тобі йдеться? Про тих удів та дітей? Ламберт і Коен говорять безтурботно, як бува з молодиками, але ж важливі не слова. Адже вони…

— …вони тих дітей захищають, — урвала Трісс гнівно. — Так, я про те знаю. Від вовкулаки, який протягом року вбиває двох-трьох, тоді як нільфгардський загін може протягом години вирізати й спалити ціле містечко. Так, ви бороните сиріт. Я ж, натомість, б’юся за те, щоб сиріт було якнайменше. Б’юся з причинами, не з наслідками. Тому я — у раді Фольтеста з Темерії, сиджу там разом із Феркартом і Кайрою Мец. Радимо, як не допустити війни, а якби до неї дійшло — як захиститися. Бо війна висить над нами постійно, наче стерв’ятник. Для вас то сварка. Для мене то гра, ставка в якій — виживання. Я в тій грі задіяна, тому ваші байдужість і безтурботність болять мені й мене ображають.

Ґеральт випростався, глянув на неї.

— Ми — відьмаки, Трісс. Чи ти цього не розумієш?

— А що тут розуміти? — Чародійка труснула каштановою гривою. — Усе ясне й прозоре. Ви обрали чітке ставлення до світу, що вас оточує. Те, що за мить той світ може розсипатися на друзки, є частиною того вибору. Мого — не є. Це нас відрізняє.

— Я не впевнений, що тільки це.

— Світ розсипається на друзки, — повторила вона. — Можна за тим байдуже споглядати. Можна тому протидіяти.

— Як? — усміхнувся Ґеральт насмішкувато. — Емоціями?

Вона не відповіла, відвернулася до вогню, що гудів у каміні.

— Світ розсипається на друзки, — повторив Коен, киваючи в удаваній задумливості. — Скільки ж разів я те чув.

— Я також, — скривився Ламберт. — І не дивно, бо останнім часом це популярні слова. Так говорять королі, коли виявляється, що для королювання необхідна хоча б крихта розуму. Так говорять купці, коли жадоба й дурість доводять їх до банкрутства. Так говорять чарівники, коли починають втрачати вплив на політику чи джерела прибутків. А адресат фрази має одразу після неї очікувати на якусь пропозицію. Тож скороти вступ, Трісс, і зроби нам пропозицію.

— Мене ніколи не радувало фехтування словами, — чародійка зміряла його холодним поглядом, — як і красномовні виступи, що служать тому, щоб висміювати співбесідника. Я не маю наміру брати участь у чомусь такому. Про що мені йдеться, ви також добре знаєте. Хочете ховати голови в пісок — ваша справа. Але тобі, Ґеральте, я сильно дивуюся.

— Трісс. — Біловолосий відьмак знову глянув їй просто в очі. — Чого ти від мене чекаєш? Активної участі в битві за спасіння світу, що розсипається на друзки? Я маю піти до війська і стримати Нільфгард? Я маю, якщо дійде до чергової битви за Содден, устати з тобою на Горі, пліч-о-пліч, і битися за свободу?