Розділ 5

— Не можеш, — буркнув Ґеральт. — Ніхто не може, поки ситуація не стане зрозумілою. Чи не так, пані Ейльгарт?

— Для тебе — Філіппа, — усміхнулася чародійка. — Відкинемо етикет. І ніхто не мусить звідси виходити, нічиє товариство мені не заважає. Щонайбільше — дивує, але що ж, життя — це безперервна низка несподіванок… як говорить одна моя знайома… Як говорить наша спільна знайома, Ґеральте. Вивчаєш медицину, Шані? Який рік?

— Третій, — буркнула дівчина.

— Ах! — Філіппа Ейльгарт дивилася не на неї, а на відьмака. — Сімнадцять років, що за чудовий вік. Йеннефер багато б дала, аби знову стільки мати. Як вважаєш, Ґеральте? Зрештою, я сама запитаю її при нагоді.

Відьмак паскудно усміхнувся.

— Не сумніваюся, що запитаєш. Не сумніваюся, що додаси до запитання коментарі. Не сумніваюся, що це тебе дуже порадує. А зараз — до справи, прошу.

— Слушно, — кивнула чародійка, споважнівши. — Саме час. А часу в тебе небагато. Любисток, напевне, вже встиг переказати тобі, що Дійкстра раптом сповнився бажання зустрітися з тобою для розмови, мета якої — встановити місце перебування певного дівчиська. Дійкстра в цій справі має накази від короля Візіміра, тож я вважаю, що дуже наполягатиме, аби ти йому те місце видав.

— Зрозуміло. Дякую за застереження. Тільки одне мене трохи дивує. Ти говориш, що Дійкстра отримав накази від короля. А ти не отримала жодних? У раді Візіміра ти все ж займаєш помітне місце.

— Авжеж. — Чародійка не звернула уваги на насмішку. — Займаю. І серйозно ставлюся до своїх обов’язків, що полягають у тому, щоб застерігати короля від помилок. Інколи, як у цьому конкретному випадку, не можу говорити королю прямо, що він робить помилку й ухвалює поспішне рішення. Тоді я просто унеможливлюю ту помилку. Розумієш?

Відьмак підтвердив кивком. Любисток засумнівався, чи він насправді розуміє. Бо знав, що Філіппа бреше, як собака.

— Тож я бачу, — сказав повільно Ґеральт, доводячи, що все він чудово розуміє, — що Рада Чародіїв також цікавиться моєю підопічною. Чародії хочуть довідатися, де моя підопічна. І хочуть до неї дістатися, перш ніж зробить це Візімір чи хтось інший. Чому, Філіппа? Що такого в моїй підопічній, чим вона збуджує такий інтерес?

Очі чародійки звузилися.

— Ти не знаєш? — прошипіла вона. — Ти так мало про свою підопічну відаєш? Я не хотіла б робити поквапливих висновків, але така необізнаність, здається, вказує на те, що твоя кваліфікація як опікуна — незадовільна. Мене навіть дивує, як ти, настільки необізнаний і недоінформований, наважився на опіку. Мало того — наважився відібрати право на опіку в інших, тих, хто має як кваліфікацію, так і право. І при тому всьому ти запитуєш чому. Пильнуй, Ґеральте, щоб зухвалість не погубила тебе. Стережися. І стережи те дитя, най тобі лихо! Стережи дівчину як зіницю ока! А якщо не зумієш — попроси про те інших!

Любисток на мить подумав, що відьмак нагадає про роль, яку взяла на себе Йеннефер. Не ризикував би нічим, але вибив би у Філіппи аргументи. Але Ґеральт мовчав. Поет здогадувався про причини. Філіппа знала про все. Філіппа застерігала. А відьмак зрозумів застереження.

Він зосередився на спостереженні за їхніми очима й обличчями, думаючи, чи нічого не зв’язувало цих двох у минулому. Любисток знав, що подібні поєдинки, що доводять взаємний потяг, поєдинки слів і натяків, які відьмак вів із чародійками, надто часто закінчувалися у ліжку. Але спостереження, як завжди, нічого не дало. Для того щоб довідатися, чи не поєднує щось відьмака з кимось, був виключно один метод — треба було у відповідний момент залізти у вікно.

— Опіка, — продовжила за мить чародійка, — це коли береш на себе відповідальність за безпеку істоти, яка не може забезпечити собі ту безпеку самостійно. Якщо ти наразиш свою підопічну… Якщо спіткає її нещастя, відповідальність упаде на тебе, Ґеральте. Тільки на тебе.

— Я знаю.

— Боюся, що ти все ж знаєш замало.

— Тоді просвіти мене. У чому причина, що раптом стільки людей хоче звільнити мене від тягаря відповідальності, прагне перебрати мої обов’язки й узяти опіку над моєю вихованкою? Чого хоче від Цірі Рада Чародіїв? Чого хочуть від неї Дійкстра й король Візімір, чого хочуть від неї темерійці? Чого хоче від неї такий собі Ріенс, який у Соддені й Темерії убив уже трьох людей, що два роки тому мали контакт зі мною і дівчинкою? Який мало не вбив Любистка, намагаючись витиснути з нього інформацію? Хто він, той Ріенс, Філіппо?

— Не знаю, — сказала чародійка. — Не знаю, хто той Ріенс. Але, як і ти, я дуже хотіла б про те довідатися.