Розділ 5

— Обов’язково, — збрехав шпик. — Відкличу. Чи ти мені не віриш?

— Чому ж, — збрехав поет. — Я тобі вірю.

Любисток розважався на території Академії до вечора. Весь час пильно розглядався, але не помітив, щоб шпики за ним стежили. І саме це найбільше його непокоїло.

На кафедрі труверства він вислухав доповідь про класичну поезію. Потім солодко поспав на семінарі про новочасну поезію. Розбудили його знайомі бакалаври, із якими він пішов на кафедру філософії, щоб узяти участь у довготривалому бурхливому диспуті на тему «Сутність і походження життя». Ще до того, як стемніло, половина диспутантів була п’яною в дим, а решта готувалася до бійки навкулачки, взаємно перекрикуючись і вчиняючи гармидер, який важко було б описати. Усе те було поетові в руку.

Він непомітно проліз на горище, виліз у віддушину, спустився ринвою на дах бібліотеки, перескочив, мало не зламавши ноги, на дах прозекторію. Звідти він дістався саду, що прилягав до муру. Серед густих кущів аґрусу знайшов дірку, яку сам і розширив, коли був іще студентом. За діркою було містечко Оксенфурт.

Занурився у натовп, тоді швиденько пробіг бічними завулками, петляючи, наче заєць, що тікає від гончаків. Коли дістався стайні, з півгодини чекав там, сховавшись у соломі. Не помітивши нічого підозрілого, заліз по драбині на стріху, перескочив на дах дому знайомого пивовара, Вольфганга Амадея Козіброди. Чіпляючись за порослі мохом дошки, він нарешті дістався віконця потрібної мансарди. У кімнатці за віконцем горіла масляна лампа. Невпевнено стоячи на ринві, Любисток постукав у свинцеві рамки. Віконце було незачинене, тож піддалося після легкого поштовху.

— Ґеральте! Гей, Ґеральте!

— Любистку? Зачекай… Не заходь, прошу…

— Як це — не заходь? Що то значить — не заходь? — Поет штовхнув вікно. — Ти не сам, чи що? Чи, може, ти саме трахаєшся?

Не дочекавшись відповіді й не чекаючи на неї, він заліз на підвіконня, струшуючи з нього яблука й цибулю.

— Ґеральт… — просопів і відразу замовк. А потім вилаявся упівголоса, дивлячись на світло-зелений одяг медички, що лежав на підлозі. Відкрив рота від здивування і вилаявся знову. Міг усього сподіватися. Але не такого.

— Шані… — покивав він головою. — А нехай мене…

— Без коментарів, дуже прошу. — Відьмак усівся на ліжку. А Шані закрилася, натягуючи простирадло аж до самого задертого носа.

— Ну, заходь уже. — Ґеральт потягнувся за штанами. — Раз залазиш у вікно, то мусить це бути якась важлива справа. Бо якщо справа неважлива, я тебе зараз у те вікно й викину.

Любисток зліз із підвіконня, струшуючи решту цибулин. Сів, присунувши ногою ослінчик. Відьмак підняв з підлоги одяг — Шані й власний. Міну мав знічену. Одягався мовчки. Медичка, ховаючись за його спиною, вовтузилася із сорочкою. Поет нахабно дивився на неї, підшукуючи подумки порівняння і рими до золотавого у світі каганця кольору її шкіри й форм маленьких груденят.

— У чому справа, Любистку? — Відьмак застібнув пряжки чобіт. — Кажи.

— Пакуйся, — відповів той сухо. — Ти мусиш швидко виїхати.

— Наскільки швидко?

— Надзвичайно швидко.

— Шані… — Ґеральт кашлянув. — Шані розповіла мені про шпигунів, які за тобою стежили. Як я розумію, ти їх позбувся?