Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

— Вони там їдять, еге ж?..

— Так! Пане Куртіалю!..

— Щодня, еге ж?..

— Так! Так!.. Так!..

— Ну добре!.. То послухай, що я тобі скажу!..

Настала невелика пауза… Він дивним чином почав розмахувати руками… Потім присів… підібгав свій широкий плащ… І застиг у незвичайній позі… Він знову зібрався кинути комусь виклик?.. Він наперед захихотів… Він був уїдливий… Він когось відштовхував… відсував убік… видіння… примари… Тут він з розмаху вдарив себе по голові… О! Ну так! Боже мій! Нехай так! Він помилявся! О! Випадково! І вже давно! О! Помилка не рахується!.. Він знову гукнув мене!..

— А скажи-но мені, вони їдять, Фердінане?.. вони їдять! Так, так! Вони їдять!.. А я, бідолашний шаленець!.. Що я робив?.. О, марна боротьба! Мене покарано! Вбито!.. Я стікаю кров'ю! Як я міг забути? Я?.. О! О! О! Де є вони самі? У своєму животі, Фердінане! А не у своїй голові! У своєму животі! Вони служать своїм животам! Я звертаюся до їхнього живота, Фердінане!..

Він звертався також і до міста… Всього міста! Того, яке бурчало в тумані…

— Свисти! Свисти, шльондро! хрипи та вий! бурчи! я чую тебе! Ненажери!.. Бездонні роти!.. Все зміниться, Фердінане!.. Ненажери! Кажу тобі!..

Він трохи заспокоївся. І довірливо мені усміхнувся!.. Він усміхнувся й сам до себе…

— О! Звичайно! Присягаюсь тобі!.. О, так! Повір мені! Бог свідок! Ти можеш сказати про це господині! О! Нещасні! О! Усі наші біди позаду! О! Я починаю розуміти! Дух страждає! Над ним знущаються! Мене переслідують! Мене топчуть! На очах у всього Парижа! Гаразд! Добре! Нехай! Хай би вони всі вкрилися коростою!.. Хай їх вразить проказа! Хай вони борсаються в ста тисячах ровів, заповнених гноєм та лайном! Я сам їх туди зіпхну! Нехай собі захлинаються! Нехай агонізують у своїй гангрені! вони на це заслуговують! Якщо ж вони захочуть мене побачити, я вже буду не той!.. Досить розуму! Його слід поховати!.. Звернімося до черева, Фердінане!.. До джерел усіх кольок! Ні, ще далі! До коров'ячого гною! О! Багнюка! Тьху! Але це еврика! Виклик? Я готовий! Чого я досяг? Я, Куртіаль! Лауреат премії Попенкура, Нішана та багатьох інших! 1722 повітряні підйоми! Але за допомогою редиски! З редискою! Так! Ти побачиш! Ти про мене ще почуєш! Це буде зеніт моєї слави! О, моя Ірен! Моя бідолашна ревнивиця!.. Не гаймо жодної секунди!..

Він на мить задумався…

— У цій ріні… На цій піщаній ділянці? Та ніколи! Тут? Тьху! Мої докази готові! Малий масштаб! Досить! Не можна гаяти часу! — він знову радісно захихотів, подумавши про щось!.. Йому здалося це надто смішним!..

— О! леле! Заберіть у мене все це!.. — він показав на свою хатину…

— На село! О! Туди! Так! На село! О! Я вже там! Простір! Ліс!.. Пасовища! Овес! Птахи! Там усе це є!.. І найголовніше, редиска!.. Глянь-но на мене!.. І з випромінюванням на повну потужність!.. Ти чуєш мене, на повну потужність! Справжніми хвилями!.. Ти сам побачиш, Фердінане! Усе! Абсолютно все!.. шаленство хвиль!..

Мамуся вже не трималася на ногах. Вона притулилася до паркана… І злегка похропувала… Я струснув її, аби вона теж зайшла в дім…

— Я зварю вам трохи кави!.. Гадаю, вона ще є!.. — сказала вона… Але ми даремно її шукали… Він усе видув, скотиняка!.. І зжер усі рештки… У шафі більше нічого не було… Ні крихти! Так там же був майже цілий камамбер!.. А нам тепер подихати з голоду?.. Він прикінчив навіть залишки квасолі!.. Прокляття! Тут уже і я розлютився!..

Ми кричали йому, аби він забирався геть… «Я йду на телеграф! — відповів він здалеку… — Я йду на телеграф!..»

І вискочив уже на дорогу… Він тільки прикидався божевільним.

Цілий день ми дрихли… Наступного дня ми мали забиратися з хати!.. Він справді її продав! Та ще й частину меблів… Аби ми швидше виміталися, покупець дав нам невеличкий аванс… Якби ви бачили, як він трусився, щоб, перш ніж піти, ми не знищили цієї буди!..