Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

Минула ще година, потім дві… Сонце хилилося до заходу… Вибило шосту… Настав неприємний момент, якого я побоювався найбільше… дуже вдалий час для сутичок і колотнеч… Особливо з нашою клієнтурою… Саме о цій порі всі дрібні службовці, ці надмірно винахідливі маніяки, залишають свої робочі місця… На волі опиняються всі працівники… Додайте до цього різні фабрики, майстерні… Всі вони летять стрімголов, біжать за омнібусом… ці ремісники, яким не дають спокою віяння Прогресу!.. Вони хочуть устигнути!.. Скористатись рештками дня… Вони пруть, пнуться зі шкури! Це тверезі люди, які п'ють саму воду… Вони біжать, як зебри! Це час великих бійок!.. Щойно я відчував їхнє наближення, у мене починав боліти живіт!.. Замість аперитиву, вони надавали перевагу бедламу, який влаштували в нас!..

Я ще трохи посидів у роздумах… Подумав ще про вечерю… Про те, що я маю розбудити Куртіаля і що він просив у мене п’ятдесят франків. Та раптом я аж підскочив!.. До мене долинув жахливий гуркіт! З боку Орлеанської Ґалереї… Він наближався й ставав гучнішим!.. Це був не просто гуркіт… Все аж тряслося! Це була справжня гроза!.. Під скляним дахом все гримотіло!.. Я схопився! Й кинувся на вулицю Ґомбу, звідки, як мені здавалося, долинав найбільший шум… Я наскочив там на цілу орду не просто розлючених, а одержимих виродків, які ревли на все горло… їх було десь тисячі дві, не менше, вони юрмились у довгій бічній вуличці!.. А з прилеглих вулиць до них приєднувалися нові… Вони всі купчилися, тіснилися навколо візка, схожого на присадкувату вантажівку… Тої миті, коли я підійшов, вони штурмували подвійні ґрати саду… В єдиному пориві вони вирвали все… Низький візок слугував за таран… Два стовпи, на яких трималася арка… з тесаного каменя… розлетілись як солома!.. Все валилось і падало!.. уламки розліталися навсібіч!.. Видовище було просто страхітливе… Вони так гриміли!.. що земля тремтіла на півтора кілометри!.. Вони заплигували у канави… Треба було бачити це шаленство!.. Вони аж пританцьовували й підстрибували навколо свого катафалка! Абсолютно всі! Я не міг повірити власним очам!.. Вони просто збожеволіли!.. Щонайменше сто п'ятдесят осіб упряглись у візок!.. Решта навіжених лізли і штовхалися, щоб теж зачепитись за дишло… за нижні частини… за осі… Я наблизився до цього шарварку… О! Я одразу ж помітив винахідників!.. Вони майже всі були там!.. Я всіх їх знав!.. Ось де ла Ґрюз, ґарсон з кав'ярні… в м'яких туфлях без підборів!.. І Карвале, кравець… Йому важко бігти. У нього спадають штани!.. ось Бідіґль і Жушер, вони займаються винахідництвом разом… Проводять усі ночі на Центральному ринку… Носять там кошики… Я впізнав Бізонда! Впізнав Ґратьєна, винахідника невидимої пляшки! Каванду… Ланемона з двома парами окулярів… Він винайшов систему опалення ртуттю!.. Я бачив там усіх цих покидьків!.. Вони волали, жадали крови! Вбивства! Ці божевільні були направду розлючені!.. Тоді я видерся на ґрати! І опинився вгорі над натовпом!.. Тут я добре зміг розгледіти на сидінні високого кучерявого типа, ватажка, який їх під'юджував… Я роздивився цю монументальну махину!.. Чавунний панцир… Неймовірна гидота!.. Це був суцільно броньований дзвін, розроблений паном Вердюна!.. Точно!.. Я сто разів бачив його макет! Неймовірний проект!.. Я відразу ж його впізнав! З ілюмінаторами, що світяться! розбіжними пучками світла!.. Це вже вершина! А ось і сам пан Вердюна з оголеними грудьми! Він сидів на своєму апараті, на самій верхівці! І несамовито волав! Збирав навколо себе інших божевільних! нацьковував їх, готуючись кинути в атаку!..

Знаю, він категорично нас попереджав, що все одно побудує свого дзвона, хай би що ми там казали, за свої власні гроші!.. Економно!.. Ми не сприймали його всерйоз… Він не перший напускав туману!.. Ця родина Вердюна були спадковими малярами в Монружі!.. Він притяг із собою всю сім'ю!.. Вони всі там зібралися!.. Й скакали навколо дзвона!.. Всі разом… рука до руки… справжня фарандола[71]… Мати, дідусь та малий… Тягли до нас свою махину… Як і обіцяли…

Я просто відмовлявся в таке вірити!.. Вони штовхали своє чудовисько від самого Монружа!.. Тут зібралися всі божевільні! Дика коаліція!.. Вони впізнали мене… І заволали! Зі страшною люттю… обливали мене помиями!.. І всіляко лаяли мене знизу… Вони почали плювати на мене! Я гукнув до них:

— Стривайте! Послухайте мене! Хвилинку!.. — вони на секунду замовкли… — Ви повинні зрозуміти!

— Спускайся вниз! Гівно!.. Щоб тебе трахнули в дупу раз і назавжди!.. Посадити тебе на палю! пройдисвіте! Свинюко! Недогризок! Де твій старий блазень?.. Ми йому вивернемо кишки!..

Вони мене не слухали!.. Не варто було й наполягати… На щастя, мені вдалося втекти!.. Я сховався за кіоском… І на все горло закричав: «На допомогу!..» Але було надто пізно… Навколо все так гриміло… шуміло… деренчало… що мене не було чути… І перед нашими дверима була найсильніша тиснява! Своїми словами я ніби ще більше їх роз'ятрив! Вони розлютилися ще більше!.. Вже дійшли до справжнього пароксизму! Вони розпряглися!.. І почали штовхати свою пекельну машину через алею просто на вітрину!.. Шум подвоївся… одержимі з усієї округи приєдналися до них… На дзвін налягла ціла юрба… «І раз! І два! І гоп! І гоп! Тягни!» Всією масою!.. З усього маху вони штовхнули свою катапульту на скляну вітрину!.. Вона розбилася на друзки!.. Дерев'яна обшивка стін затремтіла! Затріщала! І розвалилася! розлетілася на шматки!.. Посипалося скло! Чудовисько проникає всередину, розгойдується і трощить усе на своєму шляху! «Майстротрон» повністю обвалюється й тоне в потоці будівельного сміття!.. Я встиг розгледіти, як гвинтові сходи, куточок вкладника, «туніські» антресолі… завалились у водоспаді паперів і клубах пилу!.. Здійнялася велетенська біла хмара і вкрила собою всі сади й ґалереї… Юрба почала задихатися!.. Всі вони були у вапні!.. відпльовувалися! Чхали! І все одно продовжували штовхати свій таран… Залізяччя… скло… сипалося зі стелі градом!.. Дзвін підстрибнув! Підлога затріщала, прогнулася, з'явилась тріщина… страшна машинерія похитнулась й захиталася… на краю прірви!.. Потім перехнябилася… Й упала в глибину… Чорт забирай! Це кінець!.. Гуркіт струсив усю округу!.. Пронизливі й злісні крики раптом пролунали серед натовпу!.. Всі сади затягло густим пилом… Нарешті з'явилися поліціянти… Вони навпомацки знайшли місце події… й обгородили стрічкою уламки… Незабаром примчало ще більше поліцаїв! Угледівши їх, заколотники розсіялися… розбіглися проходами ґалерей… Ними аж тіпало від збудження…

Поліціянти очистили від цікавих місце катастрофи!.. Я знав усіх погромників!.. Я міг би тепер всіх закласти! Запросто… Я знав, хто з них найнебезпечніший! найсвавільніший у їхній банді! найзлісніший… найпадлючіший! Я знав, що заводій одержав би років десять! Так! Але я не спраглий до помсти! Це тільки все ускладнило б! Що вже воно дасть?.. Треба було з'ясувати головне!.. Я кинувся в саму гущу звалища… Підходив до кожної групи… Поліцаї впізнали мене… «Ви не бачили хазяїна? Куртіаля де Перейра?» — запитував я у всіх…

Його ніхто не бачив! Я покинув його опівдні! Раптом я наштовхнувся на комісара… З «Бонз-Анфан»… Того самого виродка, який нас так пісочив… І підійшов до нього… Я повідомив йому про зникнення… Він вислухав мене… Але поставився до цього скептично… «Ви так гадаєте?..» — сказав він мені… Він не дуже мені вірив… «Та я переконаний у цьому!..» Тоді він спустився зі мною краями вирви на саме дно!.. Ми почали шукати удвох… Я кричав!.. Кликав!.. «Куртіаль! Куртіаль!.. Підіймайся. Підіймайся!» Ми кричали разом з агентами… Один раз! Двічі! Десять разів!.. Я обнишпорив усі діри!.. Оглянув їх іще раз!.. «Напевне, він у борделі!» — зауважив хтось, гострий на язик… Ми вже збиралися йти… як раптом я почув голос: «Фердінане! Фердінане! У тебе немає драбини?..»

Це він! він! Точно! Він знайшовся на дні ями… З великими труднощами почав вилазити!.. Вся пика у нього була у вапні… Йому кинули канат… Він зачепився… І його витягли! Вийшов з кратера!.. Цілий та неушкоджений… Він нас заспокоїв!.. Його просто несподівано завалило й щільно затисло між дзвоном і стіною!.. він загубив свого капелюха!.. Саме це вивело його з рівноваги!.. він розлютився… Його рединґот теж постраждав!.. Він ні про що не просив… Повністю відмовився від допомоги… Не захотів іти до відділка… На поліцаїв поглянув зі зневагою… «Панове, я подам позов», — сказав він їм… І не дочекавшись відповіді, переступив через повалену балюстраду, балки й уламки… Коли ми вийшли на вулицю… Він почав розштовхувати натовп… «Дорогу! Дорогу!..» На його рединґоті були обірвані поли… Він був увесь у пилюці… Скуйовджений як горобець… він тікав, обтрушуючись на ходу від пилу… Все швидше й швидше… Тяг мене до виходу з боку Лувра… Він схопив мене за рукав… ним жахливо тіпало… Він більше не козирився…

— Давай! Давай! Швидше, Фердінане! Подивися! Ніхто не йде за нами? Ти впевнений?.. Поспішай, синку!.. Ніколи більше сюди не повернуся! В цю буду… Мерзотна пастка! Це вже точно! Справжнісінька змова!.. Я напишу домовласникові!

Тепер, коли нашу контору розбили в друзки, я не мав жодного даху над головою… Тож ми за взаємною згодою вирішили, що я також поїду в Монтрету!.. Ми ще зайшли до «Заколоту»… У своєму роздертому рединґоті він не міг їхати потягом!.. Хазяїн з люб'язности позичив йому старий костюм. Ми ще трохи подискутували з двома збудженими типами. Потім виявилося, що й штани де Перейра всі у дірках… Їх треба було хоч трохи зашити… Всі бачили побоїще, чули крики, жахливий шум… всі були дуже заінтриговані!.. Навіть Нещодавно виявив співчуття… він хотів щось зробити, організувати збір грошей… Я сказав, що не потрібно!.. Мені було б важко прийняти це!.. У нас ще були власні кошти… Він достатньо нажився на старому шкарбуні!.. Тож міг тепер демонструвати свою великодушність!.. Несподівано він заплатив за нас, знову замовив на всіх, а потім навіть ще раз.

Було досить тепло… Кінець липня… Від того, що ми добряче наковталися пилюки, у нас так пересохло в горлі, що ми врешті видули літрів десять-дванадцять пива. Пересувались зиґзаґами… Було вже зовсім пізно!.. Але ми все ще не оговталися! На Північному вокзалі ми заледве встигли на останній потяг!..

У Монтрету, на щастя, стояла зоряна ніч!.. І навіть трохи проглядав місяць! Можна було розгледіти дорогу… Але щоб куди-небудь не встрягти, особливо там, де починалися пагорби, треба було виявляти надзвичайну обережність!.. Тоді тут не було ні ліхтарів, ні табличок… Навпомацки ми намагалися зорієнтуватися серед хатин… Це могло дуже кепсько скінчитися… Трагічні непорозуміння постійно забирали в Монтрету чотири-п’ять життів на рік… Варто було заблукати… помилитися будинком!.. зайти за ґрати!.. подзвонити не туди, куди треба! Відразу лунав гучний постріл… З револьвера охоронця… або з карабіна… після чого тіло зухвальця розривала на шматки зграя псів… Зграя безжальних лютих хижаків, підібраних лише з дворових собак… агресивних та спеціально видресируваних… Вони накидалися на жертву… Й від нещасного не залишалось нічого… А ще варто згадати, що якраз тоді орудувала банда Бонно, яка ось уже шість місяців тероризувала північно-західні передмістя Парижа…

Панувала загальна паніка! Боялися буквально кожного… ночами двері не відчиняли навіть власним батькові й матері… Горе тому, хто заблукав!..

Дбайливий господар, добропорядний громадянин, сховавшись за віконницями, цілу ніч чатував на варті, спав лише впівока, стиснувши в руках зброю!..

Хитрий грабіжник чи грізний волоцюга могли наперед вважати себе підстреленими, вбитими, знищеними на місці… Тільки диво могло їх урятувати!.. Непохитна пильність!.. Зловісна смертоносна пітьма…

Дорогою з вокзалу Куртіаль вочевидь хвилювався!.. Він уявляв собі темну дорогу… можливі засідки… Трохи подумавши, він мовив: «Уперед!..» З перших же кроків дорогою він почав гучно насвистувати щось на кшталт тирольської пісні!.. Це був сигнал збору… За цією мелодією нас мали впізнавати на небезпечній ділянці шляху!.. Ми занурилися в ніч… Дорога стала дуже розм'яклою, розбитою, глейкою… Ми нечітко розрізняли в темряві предмети… обриси будиночків… На нас гавкали та кричали з-за кожного паркана, повз який ми проходили… Зграї собак захлиналися від люті… Ми намагалися йти якнайшвидше, але тут почався дощ! Справжня злива! Дорога йшла різко вгору.

— Ми йдемо… — попередив він мене… — на самий край Монтрету! Це тут найвище місце… Ти побачиш, як воно височить над околицями!

Їхній будинок, що називався «Гавот», стояв у найвищій точці району. Він часто розповідав мені, що їхній будинок вінчає собою навколишній краєвид!.. Зі своєї кімнати він міг споглядати весь Париж… Він почав задихатися!.. Але болотяка на вулиці була ще й не така грузька! А якби була зима?.. Нарешті трохи далі за поворотом я помітив, що попереду ряхтить і переміщається світло… «Це моя дружина! — вигукнув він. — Ти бачиш, вона передає кодом: С… ю… д… и… Один раз униз! Двічі вгору!.. Все правильно!..» Ми далі дерлися вгору… Все швидше… Стомлені й захекані, ми таки добулися на його ділянку… Наша карга з ліхтарем у руках вискочила на ґанок… І одразу ж накинулася на старого… Тут же зчинила сварку… Вона не давала мені вставити жодного слова… Вже з восьмої години вона сигналила до кожного потяга!.. Вона була страшенно обурена… А потім ще й я тут? Це так несподівано!.. Що я збираюся тут робити?.. Вона чіплялася до нас із запитаннями… І тут лише помітила, що на ньому був чужий одяг!.. Але ми дуже втомилися, щоб вдаватися в подробиці!.. Дідько б її вхопив!.. Ми увійшли в будинок… І виклали їй з ходу все, як було!.. Вона й так сильно хвилювалася через наше запізнення… Припускала, що виникли якісь непередбачувані неприємності… Але ось так, усе відразу, цього вона не могла винести… шарах! Без усякої підготовки!.. Від цього вона ніби ослабла… У неї затремтіло обличчя й навіть вуса… вона не спромоглася вимовити жодного звуку… Нарешті вона розридалася…