Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

Смерть у кредит

До вулиці Ґомбу долинає відгомін сотень тисяч криків… Там катастрофа… Це маса людей, яких чавлять на площі Ґайон… Омнібуси увійшли в раж… безупинний хаос… «Кліші-Одеон» переорює панічний натовп… «Пантеон-Курсель» врізається ззаду… Тисячі обрубків розлітаються навсібіч… Все це стікає на наші вітрини. Поряд зі мною стогне батько: «Ох! Якби ж я тільки мав сурму!..» У відчаї він рве на собі волосся, вилазить на Французький банк, сидить угорі на годиннику… Видирає хвилинну стрілку… І спускається з нею. Тримає її на колінах… Це його розважає… втішає… ми всі охоче розважилися б, та нараз на вулиці Меюль з'являється колона кінних жандармів… «Мадлен-Бастилія» перекидається, котиться, вдаряється просто об нашу решітку… Нарешті вона розламалася! В омнібуса спалахує вісь, велетенська машина горить і потріскує… Кондуктор шмагає батогом кучера… Вони й досі мчать уперед… Волочать за собою всю вулицю Мулен, здіймаються на неї й проносяться, як вогняний смерч… Смерч налітає на Комеді Франсез, трясе й розбивається об неї… Усе в полум'ї… дах відривається, здіймається вгору й, палаючи, летить до хмар… Чарівна акторка «Мекілібра» у глибині своєї ложі чманіє від поезії… вірші такі величні, вона готує їх для сцени. Вона так старається, що нею аж повело… вона падає вниз, у фойє… При цьому жахливо кричить… Усе зникає в полум'ї вулкана…

На світі не лишилося нічого, окрім вогню, що обпалює нас… Жахлива розпечена палиця гатить мене по скронях, усе перемішує, давить… Страх розриває на частини… Ця палиця, як ложка, розмішує вогняну юшку всередині мого черепа… Я більше ніколи її не позбудуся…

* * *

Я довго не міг оклигати. Одужання тривало аж два місяці. Я хворів досить серйозно… Насамкінець з'явився висип… Лікар мав часто приходити. Наполягав, щоб мене відправили в село… Легко сказати, але для цього ще треба мати кошти… За найменшої нагоди мені давали можливість трохи подихати свіжим повітрям.

На січень Бабуся Кароліна зібралася до Аньєра, щоб одержати гроші зі своїх квартирантів. Я скористався нагодою, аби поїхати з нею. Там у робітничому кварталі на вулиці Плезанс вона мала два будиночки, цегляні, мазані глиною, один зовсім маленький, а другий трохи більший. То була вся її маєтність, усе майно, усі заощадження…

Удвох ми вирушили в дорогу. Я йшов дуже повільно. Ще довго після хвороби я почувався ослабленим, у мене часто йшла кров з носа, ще й облазила шкіра по всьому тілу. Ми пішли до вокзалу… Проспект Федерб… площа Карно… Біля Ратуші повернули праворуч, потім пішли через громадський парк.

На майданчику для гри в кулі, між парканом та водоспадом, увесь час юрмилося безліч здитинілих дідуганів, пенсіонерів-веселунів та старих бурчунів… Щораз, коли вони збивали кеглі, градом сипалися дотепи… цілі залпи жартів… Їхній гумор я добре розумів… дедалі краще… Найкумеднішим була їхня манера пісяти… вони ховалися за дерево… кожен по черзі… При цьому інші страшенно хвилювалися… «Дивись, не загуби його, Тото!..» Так у них було заведено… І всі гуртом повторювали… Я вважав їх просто незрівнянними. І реготав так гучно, що Бабусі ставало ніяково. Я так довго стояв на зимовому вітрі, слухаючи їхні каламбури, що залюбки міг підхопити ще якусь болячку…

Бабусі було не дуже смішно та вона хотіла мене розважити… У нас удома було невесело… Вона це розуміла… Та й задоволення надармівщину… Ми ще трохи постояли… Коли ми нарешті пішли від тих стариганів з їхньою грою, вже смеркало…

Будиночки Кароліни стояли ледь не на краю світу… за долиною Мареше… яка тоді сягала аж до Ашер… Аби не провалитися в багно й не втонути в розмоклій землі, ми йшли одне за одним по дошках… Треба було пильнувати, щоб не зачепитися за теплиці та довгі ряди саджанців… Я ще й досі хихотів, ступаючи за Бабусею… Балансуючи, пригадував вдалі дотепи… «Ти справді повеселився? — запитувала вона в мене. — Скажи-но, Фердінане?»

Запитань я не любив. Тож одразу ставав мовчакуватим… Відвертість приносить тільки біду.

Нарешті ми добулись до вулиці Плезанс. Справжня робота починалася саме тут. Збирання квартплати не обходилося без драм… та протестів пожильців. Спершу вони сотали нам нерви, а потім платили лише частину грошей… Всього не платили ніколи… Захищалися всіма способами… Помпа була завжди зламана… Взаємні закиди не вщухали… Вони горлопанили з найменшого приводу, ще до того, як Бабуся розтуляла рота… Туалети в них повиходили з ладу… Скаргам не було кінця… з усіх вікон халупи… Вони вимагали, аби ми їх поремонтували… До того ж негайно!.. Боялися, що з них здеруть три шкури… Кричали, аби тільки не зайшла мова про рахунки… Не хотіли навіть поглянути на них… Нечистоти зі щільно прикритого резервуару розтікалися аж до вулиці… Узимку все це підмерзало і від найменшого доторку крига тріскалася… Зазвичай це коштувало вісімдесят франків… Ці скоти все перегидили!.. То був їхній своєрідний реванш… А ще вони штампували дітей… Щораз у них з'являлися нові… Одягу для всіх бракувало, так що деякі вже ходили зовсім голі… Спати їх клали в шафу…

Найбільші п'яниці й зайди і поготів вважали нас за останніх ідіотів… Вони з цікавістю спостерігали за тим, як ми намагаємося скрізь навести лад. Навіть спускалися з нами у підвал… коли ми йшли за дрючком, яким пробивали забиті стічні труби… Тут було не до жартів… Бабуся великими шпильками високо підколювала свої спідниці, залишаючи лише коротку сорочку. А потім бралася до справи… Нам було потрібно багато гарячої води. Її приносили в глечику від шевця навпроти. Пожильці не дали б її ні за які гроші. Кароліна длубалася в глибині резервуара з нечистотами. Вона рішуче пхала туди дрючок, прочищала забиті отвори. Та дрючка не вистачало. Вона занурюювала туди обидві руки, квартиранти приходили разом з дітиськами подивитися, як витягають їхнє лайно, а потім папір… ганчір'я… Вони зумисне забивали труби… Кароліна була не з гидливих, вона нічого не боялася…

Коли пожильці бачили, що вона все зробила й знову все стікає як треба… То цінували її зусилля… Не хотіли залишатися осторонь… Врешті вони бралися нам допомагати… Потім пропонували перехилити чарчину… Бабуся пила з ними… Вона не тримала зла… Усі вітали одне одного з Новим роком… від щирого серця… Байдуже, що треба було віддати гроші… Вони не були дріб'язковими… Якби вона захотіла їх вигнати, вони б мали час для помсти… Ще до переїзду розгромили б усю буду… Обидва будинки вже були в проломах… Щораз ми намагалися їх заткнути… Все було даремно… Вони постійно пробивали їх знову… Ми спеціально перли із собою замазку… Труби, антресолі, стіни й підлога нагадували якесь латане лахміття… Та найбільше потерпав умивальник у туалеті… Він був весь потрісканий на краях… Бабуся не могла втримати сліз, коли бачила, в якому він стані. Решітка паркану також мала жахливий вигляд. Скручена… Ніби лакриця… Якось до них приставили дуже добросерду стару консьєржку… Вона не протрималася й тижня… Бідна бабця втекла в паніці… Першого ж тижня двоє пожильців намагалися її задушити… у ліжку… через якісь верети…

Будиночки, про які я розповідаю, досі там. Змінилася тільки назва — з вулиці Весела стала вулиця Гнила… Якраз була така мода…

Змінилося безліч пожильців, одинаків, сімейних, цілі покоління… Вони продовжували дірявити стіни, це саме робили щури, миші, цвіркуни й мокриці… Ті діри вже ніхто не затикав… Усе це перейшло до дядька Едуара. Будинки так понищилися, що згодом стали виглядати, як решето. Ніхто вже не платив за квартири… Пожильці постаріли і втомилися від безкінечних суперечок… Мій дядько, певна річ, також… Навіть туалети врешті їм набридли… Їх більше не нищили. Їх просто не було. Там влаштували комірчини. Складали туди свої візки, лійки та вугілля… Тепер навіть не було достоту відомо, хто взагалі живе у цих будинках… За актом комісії вони підлягають знесенню… Й скоро зникнуть… Здається, зараз там мешкає чотири родини… А може, набагато більше… Начебто португальці…

Ніхто вже не намагається дотримуватись порядку. Бабуся так старалася, та все було даремно… По суті, від цього вона й померла… Вона довше, ніж зазвичай, поралася спершу в холодній, а потім у гарячій воді… У січні, на сильному вітрі, вона конопатила паклею помпу і розморожувала крани.

Навколо ходили пожильці зі свічками, аби присвітити нам та поглянути, як просувається робота. З оплатою вони просили ще трохи зачекати. Ми мали зайти знову наступного тижня… Ми вирушили назад до вокзалу…

Біля касового віконечка Бабуся Кароліна відчула запаморочення й ухопилася за поручні… Це було так не схоже на неї… Починалася лихоманка… Ми знову перейшли через площу, зайшли у кав'ярню… Чекаючи на потяг, випили один грог на двох… Коли дісталися до вокзалу Сен-Лазар, вона зразу пішла додому. Не мала більше сил… Почався жар, дуже сильний, як тоді у мене в Пасажі, але в неї був грип, а потім почалася пневмонія… Лікар навідувався вранці та ввечері… Вона була в такому тяжкому стані, що ми не знали, що й казати сусідам у Пасажі…

Дядько Едуар човником курсував між крамницею та її помешканням… Стан щораз погіршувався… Вона вже не хотіла міряти температури, не хотіла, щоб знали, скільки там градусів… Та залишалась при повній свідомості… Том ховався за меблями, не рухався, майже не їв… Мій дядько притяг у крамницю кисень у здоровенному балоні.

Якось увечері мати не повернулась до обіду… Наступного дня ще до світанку дядько Едуар розштовхав мене у ліжку й наказав негайно вдягатися. Сказав мені: «Треба попрощатися з Бабусею…» Я ще не зовсім уторопав… Ще не прокинувся… Ми йшли швидким кроком… Вулицею Роше… Консьєржка була на ногах… Спеціально принесла лампу, аби присвітити нам у коридорі… Нагорі у передпокої мати ридала, стоячи на колінах поряд зі стільцем. Усе тужила й постогнувала, ніби від болю… Батько стояв… Нічого не казав… Лише раз по раз виходив на сходовий майданчик і вертався… Зиркав на годинника… Смикав собі вуса… Потім крізь прочинені двері я побачив Бабусю на ліжку в дальній кімнаті… Вона тяжко дихала, хрипіла, задихалася, видавала жахливі звуки… Лікар якраз пішов… Потис усім руки… Потім мені дозволили зайти… Я бачив, як тяжко дихала Бабуся. Її обличчя стало тепер жовтувато-червоним, було вкрите потом, воно здавалося маскою, що поступово розплавляється… Глянула на мене пильно, але все ще ласкаво, моя Бабуся. Мені сказали її поцілувати… Я вже сперся об ліжко… Вона жестом зупинила мене… Ледь усміхнулася… Хотіла щось сказати… У глибині горла в неї хрипіло, хрип не припинявся… Нарешті вона затамувала його… і ніжно, як могла… «Добре працюй, мій малий Фердінане!», — прошепотіла вона… Я не боявся її… Загалом, ми розуміли одне одного… Зрештою, потім я добре працював… Та це нікого не стосується…

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Смерть у кредит» автора Луї-Фердінан Селін на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит“ на сторінці 24. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи