Нарешті всі вмостилися. Присутніх закликали до тиші. Підняли завісу… З'явився наш столик… просто посеред сцени… достоту, як у нашій крамниці… Це нас заспокоїло… Забриньчало піаніно… і ось уже перші репліки… Ой! Що то за вишуканий тон!.. Усі персонажі зникають, повертаються й походжають в яскравому світлі… Які вони чудові… Сперечаються… Сваряться… Лютують… Але стають дедалі чарівніші… Я був у повному захваті… Мені кортіло, аби вони повторили все спочатку… Я не все розумів… Але я був причарований душею і тілом… Усе, до чого вони торкаються… Їхні найменші жести… найбуденніші слова зачаровують мене… Глядачі аплодують, але ми не наважуємося…
На сцені я пізнаю пані Пінез, вона просто божественна, я досі бачу її стегна, трепетання грудей… Вона загорнулася в пишний пеньюар… і сидить на дивані, оббитому блискучим шовком… Вона дійшла до межі, схлипує… Усе через Доранжа, нашого іншого клієнта… Він лає її на всі заставки, так що та вже не знає, куди подітися… Але він, підступний, аби зірвати поцілунок, прокрадається ззаду, користаючись із того, що вона сперлася на столик і плаче, адже душа в неї просто розривається… А потім ще тисячі ласк… У нас такого не буває… Після цього вона визнає себе переможеною… граційно відкидається на канапі… Він цілує її просто в губи… Вона непритомніє… Помирає… Оце так робота!.. Він крутить задом…
Я захоплений п’єсою… вишукана ґалантність… соковита глибока мелодія… Стільки візій, щоб подрочити!..
Треба визнати, що наш столик усе надзвичайно прикрашає!.. Просто все! Ошляхетнює руки, лікті, животи, що торкаються до нього… Пінез притислась до столика так сильно, що навіть на відстані було чутно, що він затріщав, та справжнє жахіття сталося, коли красень Доранж усівся на нього у найтрагічнішу мить… У матері кров похолола в жилах… На щастя, він зразу підхопився… майже зразу… Під час антракту вона переживала, чи не приспічить йому знову на нього вмоститися… Мій батько в цій п'єсі розумів усе… Але був надто схвильований, аби про це говорити…
На мене це також справило враження. Я навіть не торкнувся ні фруктових соків, ні тістечок-птіфурів, що їх пропонували в антракті… Це лише в аристократів така звичка: змішувати хавчик і вишукані почуття… Цим свинтусам то байдуже! Аби лише ремигати… Вони ніколи не переривають цього заняття. Вони з'їдають усе за одним присідом: і троянду, і лайно, що валяється під ногами…
Ми повернулись до зали… Другий акт промайнув як сон… Потім диво скінчилося… Ми знову опинилися серед цілком буденних людей і речей. Ми втрьох залишалися на своїх табуретках і не наважувались поворухнутися… Терпляче чекали, поки розсмокчеться натовп, щоб забрати наш столик… Потім підійшла якась пані й попросила нас ще трохи зачекати… Ми погодились… Нараз ми побачили, як завіса підіймається знову… Впізнали всіх недавніх акторів, вони сиділи навколо нашого столика. І грали в карти. Пінез, Колуманш, Бретонте, Доранж та старий банкір Круан… Вони сиділи один навпроти одного.
Круан був кумедним стариганом, він частенько навідувався до моєї Бабусі на вулицю Монторгей, завжди був дуже люб'язний, такий зморщений, напахчений фіалковим одеколоном, запах якого довго стояв у крамниці. Він збирав шнурки від дзвінків стилю ампір, то було єдине, що його цікавило.
Партія за столиком почалася доволі мило. Усі люб'язно передавали одне одному карти, а потім трохи розізлились і почали розмовляти сухіше, зовсім не як у театрі… їм уже було не до жартів. Називали цифри. Козирі ляскали як ляпаси. Доньки Доранж за спиною в батька жахливо косили очі. Матері, дружини — кожна вболівала за свого; скорчившись на стільцях, вони затамували подих. За командою гравці помінялися місцями. На столику з'являлося дедалі більше грошей… Купи росли… Старий Круан вчепився в столик обома руками… Перед Пінезами купа все зростала… ніби жива істота… Вони аж розпашілися… А Бретонте навпаки… Вони програвали свої грошенята… Геть зблідли… Перед ними не залишалося жодного су… Мій батько також зблід. Мені б хотілося знати, що він зараз робитиме! Вже добрі дві години ми чекали, коли це скінчиться… Вони зовсім про нас забули…
Нараз Бретонте випросталися… Пропонують нову ставку… свій замок у Нормандії! Заявили про це на всю залу… На три картярські тури!.. Виграв маленький Круан… Та він не виглядав задоволеним… Бретонте підвівся ще раз… Промимрив: «Ставлю віллу!.. Віллу, в якій ми перебуваємо!..»
Мою матір ніби громом ударило… Вона підстрибнула як пружина. Батько не встиг її стримати…
Кульгаючи, вона вилізла на сцену… Дуже схвильованим голосом промовила до азартних гравців: «Пані й панове, нам з дитиною треба йти… Хлопцеві вже давно пора в ліжко… Ми забираємо наш столик…» Ніхто не став заперечувати. Вони були наче обухом прибиті… Дивилися зніяковілі поперед себе… Ми взяли наш столик… І нас наче вітром здуло… Ми боялися, що нас гукнуть…
Біля мосту Сольферино ми ненадовго зупинилися… Аби перепочити…
Через багато років батько переказував цей епізод… з неповторною мімікою… Мати погано сприймала цю оповідь… Вона нагадувала їй про надто сильні емоції… Батько дуже точно показував те місце на самісінькій середині столика, звідки, як ми бачили, за декілька хвилин зникали мільйони й мільйони, родинна честь і замки.
* * *
З Бабусею Кароліною моє навчання просувалося не дуже швидко. Проте одного чудового дня я вже вмів рахувати до ста і навіть читав краще за неї. Я вже був готовий вивчати додавання. Це було перед школою. Ми вибрали комунальну школу на вулиці Женер, її темна брама була від нас за два кроки, одразу за перехрестям Фран-Буржуа.
Після довгого коридору ми потрапляли до класу. Вікна його виходили у двір, обнесений таким високим муром, що за ним ховалася небесна блакить. Аби ми не витріщалися на вулицю, двір обгородили чорною бляхою. Ми мали займатися домашніми завданнями й не турбувати вчителя. Я його майже не знав, пригадую лише його окуляри, довгий ціпок та манжети на пюпітрі.
Перший тиждень мене водила Бабуся, та на дев'ятий день я захворів. Посеред дня мене привела додому прибиральниця…
Коли я прийшов у крамницю, мене знудило. Я відчував, як по моєму тілу прокочуться хвилі лихоманки… розливався такий сильний жар, що я не пізнавав самого себе. Було б навіть приємно, якби не така ригачка. Моя мати спершу не надто переймалася, вона гадала, що я об'ївся цукерок… Та це було на мене не схоже… Вона благала мене триматися й не надто блювати. У крамниці було якраз повно людей. Коли вона вела мене до вбиральні, то боялася, що я забрудню їй мережива. Мені ставало дедалі гірше. Я наблював повну раковину. Моя голова закипала. Я вже не міг стримувати веселощів… Розваги й пустощі вдарили мені в скроні.
У мене завжди була добряча макітра, значно більша, ніж в інших дітей. На мене ніколи не налазили їхні берети. Мати нараз пригадала цей жахливий факт, поки я продовжував блювати… Вона починала непокоїтися все більше.
«Послухай-но, Оґюсте, а що, як у нього менінгіт? Тільки цього щастя бракувало!.. Тоді вже буде повний букет!..» Врешті я перестав блювати… Від жару я ніби аж зацукрився. Мені стало так цікаво… Я ніколи не підозрював, що в моїй макітрі може бути стільки всього… Фантазії. Якась плутанина. Спершу я бачив усе в червоному кольорі… ніби роздута кривава хмара… Вона випливла на середину неба… А потім розпалася… Набула форми покупниці… Велетки!.. Колосального зросту… Та взялася нами командувати… Звідтіля, згори… Десь у повітрі… Чекала на нас… Висіла там… Вона наказувала, а ми мали слухатись… Подавала нам знаки… Швидко зібратися!.. І всім геть з Пасажу… Хутко!.. Всім гуртом!.. Не гаючи ні секунди!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Смерть у кредит» автора Луї-Фердінан Селін на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит“ на сторінці 22. Приємного читання.
TextBook