Тепер дядько Едуар на своїй триколісній машині їде за батьком, той так уважно розглядає бруківку, що велосипед під ним аж прогнувся. З його ніздрі визирає здоровенна каменюка. Мотор туркоче ніжно, як закоханий голуб, та очі Едуара звисають на двох билинках до самої бруківки, аби нічого не проґавити… За кермом, потонувши в подушках, сидить тітка Арміда й про щось там патякає з елеґантним паном, убраним у чорне. Він тримає величезний термометр, учетверо більший за мене самого… То був лікар з Гесперид, прийшов її оглянути… Його знеможене обличчя випромінює тисячі часток світла… Побачивши його, сусіди розкланюються. А потім показують свої сідниці. Він плює на них… Він навіть не має часу на перерву. Всі гуртом кидаються до виходу… Натовп заполонив Бульвари…
На Вандомській площі порив вітру ще більше роздуває велику покупницю. Біля Опери вона збільшилася удвічі… у сто разів!.. Усі сусіди, як миші, кидаються їй під спідницю… Та тільки забігли — одразу сахаються назад… Потім знову кидаються туди… Панує страшенний безлад.
Песики з Пасажу скрізь скачуть, справляють свою нужду, хапають людей за задниці, кусають. Пані Жувьєн, парфюмерка з № 72, конає в нас на очах під горою бузкових квітів, це жасмин… Вона задихається… Три слони, що якраз проходять поруч, розтоптують її, обриваючи агонію… Відразу підіймаються, повільно ширячись навсебіч, тонкі струминки аромату…
Четверо кухарчуків кондитера Ларжантея бігцем тягнуть здоровенну люльку з крамниці «Магометанський тютюн», яку зазвичай розпалюють лише після шостої вечора… Біля ринку Сент-Оноре вони розбивають її чашу, коли намагаються розсунути врізнобіч павільйони: «Домашню птицю» пхнуть праворуч, а «Рибний» — ліворуч.
Та треба рухатися вперед! Особливо велетці! Тій самій! У якої груди, як планети… Нараз мене збили з ніг… Батько ще намагався мене підтримати… Але заплутався у спицях свого велосипеда… Вкусив Тома за хвіст. Той дріботів поперед нас, гавкав, але якось беззвучно…
Сторож допоміг мені підвестися… На ньому був лише верх якоїсь туніки… Внизу вона закінчувалася якимось товстелезним хвостом… Він добряче повеселив нас вилкою для запалювання газу. Запхав її собі у ніздрю, ще й так глибоко, аж до кінця.
Переходячи вулицю Ріволі, велетка перечепилася через сторожову будку на тротуарі й розчавила цілий будинок, ліфт, що випорснув з нього, вибив їй око… Натовп продовжив свій шлях руїнами. На вулиці Женер з моєї школи виходить мій товариш, горбань Еміль Оржа… Він завжди якийсь зеленкуватий, з великою плямою винного кольору під вухом… Та зараз він уже не був бридким. Став гарним, свіжим і симпатичним, я страшенно зрадів за нього.
Усі наші знайомі потрапили десь попід Пані, в її панталони, затиснуті під її спідницею, вони бігли вулицями й кварталами… Йшли за нею туди, куди та хотіла. Тиснява наростала. Мати не випускала мою руку… Все швидше й швидше… На площі Злагоди я збагнув, що вона веде нас на Виставку… Дуже мило з її боку… Вирішила всіх розважити…
Ота пані Клієнтка мала із собою всі гроші крамарів, усі монети заховала собі в панталони… Платити має вона… Побіля неї ставало дедалі спекотніше… Серед рюшів я розгледів ще тисячу підвішених речей. Поцуплені звідусіль речі… На ходу мене по довбешці гепнуло маленьке візантійське дзеркальце, так, аж ґуля вискочила, це дзеркальце ми місяцями шукали на вулиці Монторгей… Якби я міг, то закричав би про свою знахідку… Та я навіть не мав можливости його підібрати, так мене затисли… Тут нам стало ясно, що треба ще трішки потіснитися… Нас затисло в монументальній брамі, що підіймалася в небо, як вигадливий шиньйон… Думка про те, що ми не заплатили за вхід, нас добряче налякала… На щастя, нас підхопив натовп нижніх спідниць… Усі штовхаються, задихаються, рачкують… Наша Клієнтка нахиляється, щоб пройти. Може, це вже кінець?.. Може, ми вже на дні Сени?.. Зараз до нас підпливуть акули й змусять розрахуватись за все?.. Га? Так воно завжди, коли кудись пролізеш на дурняк… Тут я так пронизливо і різко зойкнув, що велетка перелякалась! Вона раптом задерла всі спідниці разом з воланами… панталони… вище голови… аж до хмар… Жахливий крижаний вітер, справжній ураган здійнявся з-під низу так, що всі аж закричали від болю… Ми застигли на набережній в тоскному чеканні, цокотіли зубами, покинуті й безпомічні. Біля причалу, де стояли три баржі, покупниця полетіла в небо!.. Усі сусіди з Пасажу зблідли настільки, що годі було когось упізнати!.. Вона всіх надурила! Велетка зі здобиччю чудових крадених речей… Виставки вже не було!.. Вона давно закрилася!.. З Кур-ла-Рен долинало вовче виття…
Саме час ушиватися… У паніці всі кинулися врозтіч… Я, хоч і був такий маленький, розчавив ненароком пані Меон…
Моя мати підібрала спідниці… Але бігла дедалі повільніше… через те, що її ноги раптом стали тонесенькі, як нитки… і водночас такі пелехаті, що зачіпалися одна за одну… як у павука… Її змотали в клубок і покотили поперед нас… Та раптом з'явилися кінні омнібуси… Мчали на страшенній швидкості… Влаштували жахливі перегони через всю Королівську вулицю… Блакитні, зелені й лимонно-жовті… Спершу тріснули дишла, а потім обривки збруї летіли через усю еспланаду аж до дерев парку Тюїльрі. Я зразу збагнув, що трапилося… Перелякався… Кричу… Підбираю… Показую, звідки треба збирати… У зворотному порядку, починаючи від тротуару біля Оранжереї… Та все даремно! Бідолашного дядька Едуара розчавили разом з його авто біля підніжжя бордоської статуї… За якусь мить він з'являється біля мосту Сольферино зі сплющеним драндулетом, що приріс до задниці, як хатка слимака… Його ведуть геть… Він має поквапитись, пошвидше рачкувати геть, тому що з'явилися сотні автомобілів… марки «Рен Серполе» з салону… Їхні вогні миготять біля Тріумфальної арки. Вони мчать щодуху разом з нами…
На цоколі пам'ятника Жанні д'Арк враз помічаю усміхненого Родольфа… Він продає з аукціону свого «Трубадура»… Хоче придбати «Генерала»… Не слід його турбувати… Покриття дороги зовсім роздовбане… В одному місці утворилася прірва… Туди всі провалюються… Я проходжу самим краєчком… Якраз встигаю схопити портмоне тітки Арміди, перш ніж вона зникла… Маленькими перлинами на ньому вишито: «На згадку»… Там усередині — її скляне око. Від здивування всі аж зареготали. Це приваблює зусібіч ще більше витріщак… Цього разу людей так багато, що вони заповнили вулицю Терез аж до четвертого поверху… Ми вилазимо на цю гору спресованого телячого стада… Від неї тхне гноєм, той сморід підіймається аж до зірок…
Аби потрапити додому, ми маємо здолати ще четверо надзвичайно міцних ґрат… Це намагаються зробити відразу тисячі, сотні штовхають важезну браму… Намагаються пролізти крізь хвіртку… Нічого не виходить… Залізні прути гнуться, а потім різко вирівнюються й б'ють нас по писках, ніби ґумові… Якийсь привид заховав нашого ключа!.. «Та пішли ви!..» — відповідає він нам… Його знову кличуть. Десять тисяч люду тиснуть на ґрати…
До вулиці Ґомбу долинає відгомін сотень тисяч криків… Там катастрофа… Це маса людей, яких чавлять на площі Ґайон… Омнібуси увійшли в раж… безупинний хаос… «Кліші-Одеон» переорює панічний натовп… «Пантеон-Курсель» врізається ззаду… Тисячі обрубків розлітаються навсібіч… Все це стікає на наші вітрини. Поряд зі мною стогне батько: «Ох! Якби ж я тільки мав сурму!..» У відчаї він рве на собі волосся, вилазить на Французький банк, сидить угорі на годиннику… Видирає хвилинну стрілку… І спускається з нею. Тримає її на колінах… Це його розважає… втішає… ми всі охоче розважилися б, та нараз на вулиці Меюль з'являється колона кінних жандармів… «Мадлен-Бастилія» перекидається, котиться, вдаряється просто об нашу решітку… Нарешті вона розламалася! В омнібуса спалахує вісь, велетенська машина горить і потріскує… Кондуктор шмагає батогом кучера… Вони й досі мчать уперед… Волочать за собою всю вулицю Мулен, здіймаються на неї й проносяться, як вогняний смерч… Смерч налітає на Комеді Франсез, трясе й розбивається об неї… Усе в полум'ї… дах відривається, здіймається вгору й, палаючи, летить до хмар… Чарівна акторка «Мекілібра» у глибині своєї ложі чманіє від поезії… вірші такі величні, вона готує їх для сцени. Вона так старається, що нею аж повело… вона падає вниз, у фойє… При цьому жахливо кричить… Усе зникає в полум'ї вулкана…
На світі не лишилося нічого, окрім вогню, що обпалює нас… Жахлива розпечена палиця гатить мене по скронях, усе перемішує, давить… Страх розриває на частини… Ця палиця, як ложка, розмішує вогняну юшку всередині мого черепа… Я більше ніколи її не позбудуся…
* * *Я довго не міг оклигати. Одужання тривало аж два місяці. Я хворів досить серйозно… Насамкінець з'явився висип… Лікар мав часто приходити. Наполягав, щоб мене відправили в село… Легко сказати, але для цього ще треба мати кошти… За найменшої нагоди мені давали можливість трохи подихати свіжим повітрям.
На січень Бабуся Кароліна зібралася до Аньєра, щоб одержати гроші зі своїх квартирантів. Я скористався нагодою, аби поїхати з нею. Там у робітничому кварталі на вулиці Плезанс вона мала два будиночки, цегляні, мазані глиною, один зовсім маленький, а другий трохи більший. То була вся її маєтність, усе майно, усі заощадження…
Удвох ми вирушили в дорогу. Я йшов дуже повільно. Ще довго після хвороби я почувався ослабленим, у мене часто йшла кров з носа, ще й облазила шкіра по всьому тілу. Ми пішли до вокзалу… Проспект Федерб… площа Карно… Біля Ратуші повернули праворуч, потім пішли через громадський парк.
На майданчику для гри в кулі, між парканом та водоспадом, увесь час юрмилося безліч здитинілих дідуганів, пенсіонерів-веселунів та старих бурчунів… Щораз, коли вони збивали кеглі, градом сипалися дотепи… цілі залпи жартів… Їхній гумор я добре розумів… дедалі краще… Найкумеднішим була їхня манера пісяти… вони ховалися за дерево… кожен по черзі… При цьому інші страшенно хвилювалися… «Дивись, не загуби його, Тото!..» Так у них було заведено… І всі гуртом повторювали… Я вважав їх просто незрівнянними. І реготав так гучно, що Бабусі ставало ніяково. Я так довго стояв на зимовому вітрі, слухаючи їхні каламбури, що залюбки міг підхопити ще якусь болячку…
Бабусі було не дуже смішно та вона хотіла мене розважити… У нас удома було невесело… Вона це розуміла… Та й задоволення надармівщину… Ми ще трохи постояли… Коли ми нарешті пішли від тих стариганів з їхньою грою, вже смеркало…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Смерть у кредит» автора Луї-Фердінан Селін на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит“ на сторінці 22. Приємного читання.