Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

Хлопчаки намагалися розважитись у дворі, та ці жалюгідні спроби розбивалися об високий мур, що нависав над нами, тож пропадала будь-яка охота повеселитись. Вони поверталися до класу й намагалися заробити гарні оцінки… А хай воно сказиться!

У дворі росло одне єдине дерево, на яке завжди прилітала та сама пташка. Ці пісюни підстрелили її з рогатки. Кіт жер її всю перерву. Вчився я посередньо. Побоювався, що мене залишать на другий рік. Мене навіть хвалили за хорошу поведінку. А лайно на задниці мали всі. А ще я навчив їх збирати в пляшечки свою сечу.

У крамниці тривало ниття. Моя мати знову почала обсмоктувати своє горе. За будь-якого приводу вона згадувала про свою маму, в найменших подробицях… Коли перед закриттям крамниці до нас нарешті заходив клієнт, щоб запропонувати яку-небудь дрібничку, вона раптом починали обливатися слізьми… «Якби була жива моя мама!..» — бралась вона тужити, — вона завше так добре торгувалася!..» Ось до чого призводить надмірна схильність до роздумів…

Одна наша приятелька досить спритно зуміла скористатися з маминої меланхолії… Її звали пані Дівонн, вона була майже ровесницею тітки Арміди. Після війни 1870 року вони з чоловіком розбагатіли на торгівлі хутряними рукавичками в Пасажі Панорама. То була відома крамниця, вони мали ще одну в Пасажі Сомон. Один час у них було на ставці вісімнадцять працівників. Від напливу клієнтів двері крамниці не зачинялися. Бабуся часто про це розповідала. Її чоловік здурів від такої купи грошей. Нараз він усе втратив на Панамському скандалі[15], ще й заліз у борги. Чоловікам бракує мужности: замість того, щоб спробувати піднятися знову, він змився бозна-куди з якоюсь шльондрою. Усе майно пішло прахом. Пані Дівонн якось викручувалась. Її рятувала музика. В неї ще залишалися якісь засоби до існування, але такі мізерні, що заледве вистачало на їжу. Та й то не щодня. Їй допомагали знайомі. За майстра рукавиць вона вийшла по любові. Сама вона була не з крамарської родини, її батько за старого режиму був префектом. Вона чудово грала на фортеп'яно. Мала ніжні руки, тож не знімала тонких рукавичок, а взимку носила товсті, прикрашені рожевими балабончиками. Вона була вічною кокеткою.

Якось вона прийшла в крамницю, хоча вже давненько не заходила. Смерть Бабусі її приголомшила. Вона просто не могла оговтатися. «Така молода!» — повторяла вона повсякчас. З ніжністю розповідала про Кароліну, про їхнє минуле, про чоловіків, про Сомон та Бульвари… З тисячею подробиць та надзвичайною делікатністю. Вона справді одержала добре виховання… Я це усвідомлював… Мірою того як вона вела розповідь, все огорталося якимось чарівним серпанком. Вона не знімала ні серпанку, ні капелюшка… мовляв, їй треба слідкувати за кольором обличчя… І, звичайно, через перуку… Обід у нас був не надто ситний… Та її все-таки запрошували… Й коли вона закінчувала їсти суп, таки знімала капелюшок, вуаль та решту причандалів… Жадібно хлебтала просто з тарілки… Вважала, що так значно зручніше… Звісно, через вставну щелепу. Було чутно, як та клацає… Ложкам вона не довіряла. Обожнювала цибулю порей, але її для неї слід було покришити, а то зчинялася ціла буча. Після трапези вона навіть не збиралася йти. Ставала жвавою. Сідала до піаніно, яке віддала під заставу й забула якась клієнтка. Ніхто його не настроював, але воно ще непогано звучало.

Мого батька, якого дратувало все на світі, ця стара торба з дустом разом з її мавпуванням страшенно діяла на нерви. Проте він лагіднішав, коли та починала награвати арії на кшталт «Лючії ді Ламмермур»[16] та «Місячну сонату».

Вона приходила все частіше. Уже й без запрошення… Вона бачила, що в нас усе пішло шкереберть. Поки в крамниці прибирали, вона лізла на третій поверх, сідала до піаніно й виконувала два чи три вальси, а потім «Лючію», а потім «Вертера». У неї був свій репертуар, уся опера «Шале» і «Фортуніо»[17]. Ми змушені були підійматися до неї. Вона ніколи не переривала гри, аж поки ми не сідали до столу. «Ку-ку!..» — гукала вона до нас, коли бачила знову. Під час обіду вона дуже зворушливо плакала разом з матір'ю. Та це не перебивало їй апетиту. Макарони їй смакували. Мене завжди вражала її манера знову й знову просити добавки. Цю фішку зі спогадами вона використовувала й у інших крамницях, де власники переймалися тими чи тими клопотами. Вона більш-менш добре знала покійників з чотирьох кварталів, з Май та Ґайон. Цим вона врешті й годувалася.

Вона знала всі родинні історії в Пасажі. Ба більше, коли десь траплялося піаніно, то їй не було рівних… Незважаючи на те, що їй було вже за сімдесят, вона ще могла заспівати «Фауста», але була обережна. Постійно пхала до рота смоктунці, аби не зірвати голосу… Вона сама могла зображати цілий хор, складаючи руки ріжком. «Вічна слава!»[18] Вона встигала відбивати ногами такт і тарабанити по клавішах.

Урешті ніхто не міг стриматися, всі аж качалися від сміху. Прямо при ній. Пані Дівон такі дрібниці не зупиняли. То була артистична натура. Мамі було соромно, та вона також хихотіла… Це йшло їй на користь…

Мати вже не могла без неї обходитись, незважаючи на всі її недоліки й забаганки. Скрізь брала її з собою. Ввечері її проводжали до Порт Бісетр. Вона поверталася пішки до Кремлен, що поряд з притулком.

У неділю вранці вона заходила за нами, й ми разом ішли на цвинтар. Нам треба було на Пер-Лашез, сорок третя ділянка. Батько ніколи туди не ходив. Він панічно боявся могил. Ішов з нами лише до Рон-Пуан навпроти Рокетт. Там він читав газету й чекав, коли ми повернемося.

Склеп Бабусі був дуже доглянутий. Ми прибирали то підв'ялий бузок, то часом жасмин. Самі привозили троянди. То була єдина розкіш, яку наша родина могла собі дозволити. Ми міняли квіти у вазах, чистили до блиску плитку. Всередині все виглядало, як у ляльковому театрі з різнобарвними статуетками та серветками зі справжнього мережива. Мати щораз приносила нові, це її трохи втішало. Вона прикрашала інтер'єр.

Поки йшло прибирання, вона весь час схлипувала… Кароліна була там, унизу, далеко… Я весь час згадував Аньєр… Те, як ми надривалися заради квартирантів. Я ніби знову бачив це все перед собою. Попри те, що тут щонеділі все прибирали й чистили, з глибини здіймався якийсь дивний і ледь уловний запах… трохи гострий, тонкий, кислуватий, який щось нагадував… він потім переслідував скрізь, незважаючи на квіти… навіть у запаху квітів… Від цього голова йшла обертом… він підіймався знизу, можна було подумати, що нічого немає, аж ні, ви помилилися. Та ось він знову!.. Я ходив до кінця алеї по воду для квітів… Поки ми працювали… я мовчав… А потім знову починав відчувати слабкий запах… Ми запирали тяжкі двері… Читали молитву… Поверталися до Парижа…

Пані Дівонн без упину пасталакала… У неї розгулявся апетит від того, що треба було так рано вставати, витратитися на квіти й так довго схлипувати… На довершення всього в неї був діабет… Може тому вона постійно була голодна… Як тільки ми вийшли із цвинтаря, їй забаглося перекусити. Вона говорила про це, не вгаваючи, то вже була справжня манія. «Ти знаєш, Клеманс, чого б мені хотілося? Ну, щоб не здаватись ґурманкою!.. Невеличкий шматочок галантину[19] на маленькому окрайчику не надто черствого хлібця… Що ти на це скажеш?»

Мати нічого не казала. Їй було ніяково… Я раптом відчув, що мене нудить… Що я зараз виблюю… Я думав про галантин… Про те, якою має бути зараз голова Кароліни там, унизу… про всі оті черви… тлусті… великі… вони гризуть… ворушаться всередині… Усе прогнило… й мільйони у цьому гної, сморідний вітер…

Ми саме зустрілися з батьком… Він ледве встиг відтягти мене за дерево… Я виблював на ґрати… Батько відскочив, але не зовсім вчасно…

«От негідник!..» — закричав він… Йому ляпнуло спереду на штани… На нас витріщалися люди. Йому було соромно. Він швидко пішов сам в інший бік, до Бастилії. Не хотів більше нас знати. Ми з паніями зайшли в невеличке бістро, якраз навпроти в'язниці.

Пізніше я часто там проходив. І щоразу туди зазирав. Там завжди було порожньо.

Дядько Артур зав'яз у боргах. Від вулиці Камбронн до Ґренель він позичав так багато й ніколи не повертав, що його життя стало просто нестерпним, усе зникало, як у бездонній бочці. Якось уночі він потай вибрався з квартири. Йому допомагав один його приятель. Вони навантажили мотлох на візок, запряжений віслюком. І перебралися на околицю. Ми вже лягли, коли вони заїхали, щоб нас попередити.

Артур скористався нагодою, аби заодно позбутися і своєї подружки, покоївки… Вона заводила мову про сірчану кислоту… Одне слово, треба було вшиватися!