Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

Круан був кумедним стариганом, він частенько навідувався до моєї Бабусі на вулицю Монторгей, завжди був дуже люб'язний, такий зморщений, напахчений фіалковим одеколоном, запах якого довго стояв у крамниці. Він збирав шнурки від дзвінків стилю ампір, то було єдине, що його цікавило.

Партія за столиком почалася доволі мило. Усі люб'язно передавали одне одному карти, а потім трохи розізлились і почали розмовляти сухіше, зовсім не як у театрі… їм уже було не до жартів. Називали цифри. Козирі ляскали як ляпаси. Доньки Доранж за спиною в батька жахливо косили очі. Матері, дружини — кожна вболівала за свого; скорчившись на стільцях, вони затамували подих. За командою гравці помінялися місцями. На столику з'являлося дедалі більше грошей… Купи росли… Старий Круан вчепився в столик обома руками… Перед Пінезами купа все зростала… ніби жива істота… Вони аж розпашілися… А Бретонте навпаки… Вони програвали свої грошенята… Геть зблідли… Перед ними не залишалося жодного су… Мій батько також зблід. Мені б хотілося знати, що він зараз робитиме! Вже добрі дві години ми чекали, коли це скінчиться… Вони зовсім про нас забули…

Нараз Бретонте випросталися… Пропонують нову ставку… свій замок у Нормандії! Заявили про це на всю залу… На три картярські тури!.. Виграв маленький Круан… Та він не виглядав задоволеним… Бретонте підвівся ще раз… Промимрив: «Ставлю віллу!.. Віллу, в якій ми перебуваємо!..»

Мою матір ніби громом ударило… Вона підстрибнула як пружина. Батько не встиг її стримати…

Кульгаючи, вона вилізла на сцену… Дуже схвильованим голосом промовила до азартних гравців: «Пані й панове, нам з дитиною треба йти… Хлопцеві вже давно пора в ліжко… Ми забираємо наш столик…» Ніхто не став заперечувати. Вони були наче обухом прибиті… Дивилися зніяковілі поперед себе… Ми взяли наш столик… І нас наче вітром здуло… Ми боялися, що нас гукнуть…

Біля мосту Сольферино ми ненадовго зупинилися… Аби перепочити…

Через багато років батько переказував цей епізод… з неповторною мімікою… Мати погано сприймала цю оповідь… Вона нагадувала їй про надто сильні емоції… Батько дуже точно показував те місце на самісінькій середині столика, звідки, як ми бачили, за декілька хвилин зникали мільйони й мільйони, родинна честь і замки.

З Бабусею Кароліною моє навчання просувалося не дуже швидко. Проте одного чудового дня я вже вмів рахувати до ста і навіть читав краще за неї. Я вже був готовий вивчати додавання. Це було перед школою. Ми вибрали комунальну школу на вулиці Женер, її темна брама була від нас за два кроки, одразу за перехрестям Фран-Буржуа.

Після довгого коридору ми потрапляли до класу. Вікна його виходили у двір, обнесений таким високим муром, що за ним ховалася небесна блакить. Аби ми не витріщалися на вулицю, двір обгородили чорною бляхою. Ми мали займатися домашніми завданнями й не турбувати вчителя. Я його майже не знав, пригадую лише його окуляри, довгий ціпок та манжети на пюпітрі.

Перший тиждень мене водила Бабуся, та на дев'ятий день я захворів. Посеред дня мене привела додому прибиральниця…

Коли я прийшов у крамницю, мене знудило. Я відчував, як по моєму тілу прокочуться хвилі лихоманки… розливався такий сильний жар, що я не пізнавав самого себе. Було б навіть приємно, якби не така ригачка. Моя мати спершу не надто переймалася, вона гадала, що я об'ївся цукерок… Та це було на мене не схоже… Вона благала мене триматися й не надто блювати. У крамниці було якраз повно людей. Коли вона вела мене до вбиральні, то боялася, що я забрудню їй мережива. Мені ставало дедалі гірше. Я наблював повну раковину. Моя голова закипала. Я вже не міг стримувати веселощів… Розваги й пустощі вдарили мені в скроні.

У мене завжди була добряча макітра, значно більша, ніж в інших дітей. На мене ніколи не налазили їхні берети. Мати нараз пригадала цей жахливий факт, поки я продовжував блювати… Вона починала непокоїтися все більше.

«Послухай-но, Оґюсте, а що, як у нього менінгіт? Тільки цього щастя бракувало!.. Тоді вже буде повний букет!..» Врешті я перестав блювати… Від жару я ніби аж зацукрився. Мені стало так цікаво… Я ніколи не підозрював, що в моїй макітрі може бути стільки всього… Фантазії. Якась плутанина. Спершу я бачив усе в червоному кольорі… ніби роздута кривава хмара… Вона випливла на середину неба… А потім розпалася… Набула форми покупниці… Велетки!.. Колосального зросту… Та взялася нами командувати… Звідтіля, згори… Десь у повітрі… Чекала на нас… Висіла там… Вона наказувала, а ми мали слухатись… Подавала нам знаки… Швидко зібратися!.. І всім геть з Пасажу… Хутко!.. Всім гуртом!.. Не гаючи ні секунди!

Потім вона спустилася до нас, зайшла під скляний дах… Зайняла весь наш Пасаж… Походжала, випроставшись на повен зріст… Вона хотіла, щоб у крамницях не залишалося жодного продавця, жодного сусіда у своїй барлозі… Навіть Меон пішла з нами. У неї виросли три руки з чотирма натягнутими на них рукавичками… Я бачив, що всі йдуть повеселитися. Слова витанцьовували довкруж нас, як навколо акторів у театрі… Жвавий, незвичний ритм, чудові переходи… годі втриматись…

Велетка набрала собі цілу купу наших мережив… Стягувала їх просто з вітрини, навіть не намагалася приховати, вона була вся завішана гіпюром, цілими мантіями, цього вистачило б на ризи для двадцяти священиків… У всьому цьому шурхотливому мереживі вона росла й росла…

Уся шантрапа з Пасажу… перекупники парасольок… Візьйо з кисетами тютюну, дочки кондитера… Всі чекали… Фатальна пані Кортилен також була тут, поряд з нами… з револьвера в неї за поясом ішов запах парфуму… Аромат огортав усе довкола… Пані Ґуную під вуалетою, що стільки років просиділа безвилазно у своїй кімнаті через свої гнійні очі, та сторож у трикутному капелюсі перемовлялися, вирядившись, ніби на свято, біля свого № 31, і навіть Ґастон, один з померлих хлопчиків родини палітурника, спеціально повернувся. Він ссав грудь своєї матері. Слухняно лежав у неї на колінах і чекав, коли з ним підуть на прогулянку. Мати тримала його обруч для гри серсо.

Із цвинтаря в Тьє прибула тітка Арміда, до Пасажу вона під'їхала на візку. Вирішила прокататися… Вона так постаріла з минулої зими, що взагалі втратила обличчя, яке перетворилось на драглисте тісто… Та я таки пізнав її за запахом… Вона подала мамі руку. Мій батько Оґюст уже був готовий, трохи попереду всіх, як завжди. Його годинник висів у нього на шиї, велетенський, як будильник. Одягнений він був доволі дивно: в рединґот, канотьє, на пальці чималенький перстень, поряд ебонітовий велосипед, панчохи щільно облягали литки. Його дженджуристий вигляд з квіткою в петлиці дратував мене більше, ніж зазвичай. Моя бідолашна мати відповідала невпопад на його урочисте привітання… Пані Меон, сучисько таке, на своєму капелюшкові серед пір’я утримувала в рівновазі нашого Тома… Вона нацьковувала його на всіх перехожих.

Ми йшли слідом за велетенською покупницею, до нас приставало дедалі більше людей, вона крокувала на чолі колони… Продовжувала рости… Вже мусила пригинатися, щоб не розбити скляного даху… Майстер візитівок вистрибнув з підвалу, саме коли ми проходили, він пхав поперед себе візок з двома своїми шмаркачами, йшов дуже шпарко… у візку ще була купа банкнотів… Усе купюри на сто франків… Щоправда, фальшиві… То його темні справи… Власник крамниці музичних інструментів з № 34, який мав грамофон, шість мандолін, три волинки та піаніно, не збирався нічого залишати… Волів забрати з собою все. Біля його вітрини усі впряглися, аби зрушити з місця поклажу, ще зусилля — і все завалилося… Жахливий гуркіт!

З кав'ярні Ґреньє-Монден навпроти № 96 струмує цілий оркестр чудових музик… Вони зібралися подалі від велетки. Повторюють три популярні акорди… Скрипки, волинки, арфи… Тромбони й валторни видувають ноти дедалі вище, виходить так гарно й гучно, що натовп шаленіє від захвату…

Раптом заплигали тендітні, причепурені білетерки в легких очіпках… Вони пурхають серед мандаринів… У № 48 три бабушенції, які стовбичать тут уже п'ятдесят два роки й завше такі запопадливі та уважні до покупців, умить трощать свою крамницю, гамселячи по всьому добрячим києм… дві відьми здихають на тротуарі з розпанаханами черевами… Три карги прив'язують до своїх сідниць грілки, аби швидше бігти… Велетенська пані сипле навсебіч різними речами… Крадені дрібнички випадають з усіх складок її спідниці… Вона вже все розгубила… Тапер намагається попідбирати… Біля ювелірної крамниці Сезара вона обтрушує й обсмикує свою сукню, обвішується підробними намистами й перлинами… Усі з неї регочуть… З миски вона черпає повними жменями й розсипає через віконце в скляному даху купу аметистів… Усе набуває фіолетової барви. З іншої миски вона засипає весь дах топазами, й нараз усе стає жовтим… Ми пройшли майже весь Пасаж… Перед нами й позаду нас — величезна юрба… Продавчиня канцтоварів, що в № 86, в якої я поцупив безліч олівців, хапається за мої штани… А вдова, що торгує старовинними шафами, в які я стільки разів дзюрив, скрізь мене розшукує!.. Я вже не регочу… Продавець парасоль рятує мене, я ховаюся під однією з його парасоль. Якщо мене помітить тітка Арміда, мені доведеться цілувати її сирну голову…