Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

Він був настільки категоричним, що мати повернулася додому в сльозах… Треба було знайти якийсь вихід. Витрачати три тисячі франків зі спадку не хотілося… Тож було вирішено ще раз спробувати торгівлю на базарі: в Мерсі… Онівалі й насамперед у Дьєппі… Я мав пообіцяти, що буду чемним… не битиму дзиґарів… не спілкуватимуся з вуркаганами… не відходитиму від матері ні на крок… Я пообіцяв усе, що вимагалося від мене… що буду чемним і навіть спробую після повернення одержати атестат…

Тож заспокоївшись щодо мене, батьки вирішили, що можна їхати. Крамницю зачинили. Спершу ми з матір'ю поїхали приблизно на місяць до Дьєппа… За час нашої відсутности пані Дівонн наглядатиме за магазином, аби чогось не трапилося… Батько приєднається до нас пізніше, він приїде на велосипеді… Й проведе з нами два тижні…

На місці ми влаштувалися без зайвих клопотів. У Дьєппі ми харчувалися в кав'ярні «Біля синиць», винаймали кімнату в однієї поштарки, спали просто на підлозі, на двох матрацах. Єдиною незручністю була раковина, з якої добряче тхнуло.

Коли ми вирушили до Великої площі на базар, мати раптом злякалася. Ми мали з собою цілу колекцію вишуканого дріб'язку, вишивок, прикрас. Надто небезпечно розкладати все це просто неба у незнайомому місті… Поміркувавши, ми вирішили самі ходити до клієнтів, це важче, зате менший ризик, що пограбують… Ми пленталися через усю набережну й стукали у кожні двері… Ну й блатне заняття… Лахи важили чимало. Доводилося чекати перед будинком на лавці. Найсприятливіший час був зразу по обіді… Треба було дочекатися звуків піаніно… Ось вони проходять до вітальні!..

Мати зойкає й кидається до дзвінка… Часом її приймали, часом — ні. Хай там як, а їй таки вдавалося дещо продати…

Я так надихався повітрям, що ледь не очманів від нього. Навіть спати почав погано. Скрізь мені привиджалися якісь прутні, задниці, кораблі й вітрила… Навіть білизна, що сохла на мотузці, збуджувала мене несамовито… Ось вони надимаються… дражняться, панталони всіх сусідок…

Море спершу нас лякало… По спромозі ми намагалися ходити тихими вуличками. Від сильного вітру можна було здвигнутися. Мене він геть збивав з пантелику.

У сусідній кімнаті жив син комівояжера. Ми разом робили уроки. Часом він лапав мене за прутень, а дрочив ще більше, ніж я. Він приїздив сюди щороку, тож знав усі типи кораблів. На тих кораблях він зуби з'їв, знав і про такелаж, і про фак-щогли… Про трищоглові барки… кают-компанії… трищоглові шхуни… Я захоплено все це вивчав, поки мати обходила вілли.

На пляжі її вже знали так само добре, які і продавця лимонаду… адже її постійно бачили зі своїм пакунком… У ньому були вишивки, узори для вишивання, різні речі для рукоділля й навіть праски… Вона була готова продавати хоч потрушки, кролячі шкурки чи інший дріб'язок — що завгодно, аби лише перебути ці два місяці.

Під час своїх проходів ми намагалися триматися подалі від порту, оскільки побоювалися труб і тросів, об які можна легко перечепитися. То було найпідступніше місце. Якщо поковзнешся у твані, пиши пропав, потрапиш на дно, тебе зжеруть краби, й ніхто ніколи не знайде…

Скелі також були небезпечні. Щороку на скелях гинули цілими родинами. Найменша необережність, необачний крок, розгубленість… І ціла скеля падає на тебе… Аби зайве не ризикувати, ми намагалися ходити лише вулицями. Щовечора, зразу по вечері, ми знову обдзвонювали всіх підряд. Ми здійснювали цілий похід… все авеню Казино, в один бік, а потім у другий…

Я чекав перед віллами на лавці… Я знав уже напам'ять, як мати вихвалятиме товар… Знав усіх бродячих собак… Ті підбігали, принюхувалися й знову бігли геть… Знав усіх мандрівних крамарів, якраз у цей час вони зазвичай поверталися додому зі своїми візками… Тягнуть, штовхають, повзуть напівживі… Ніхто на них не звертає уваги. Тож вони, не криючись, стогнуть… Спльовують собі під ноги… Ще один ривок до наступного повороту… Світло маяка розтинає пітьму… падає на людину… Хвиля на березі накриває рінь… розсипається… накочується знову… розбивається… знову повертається… завмирає…

На афішах писалося, що п'ятнадцятого серпня, після ярмарку, відбудуться автомобільні перегони. Це мало привабити багато людей, особливо англійців. Мати сказала, що ми ще ненадовго залишимось. Нам не надто щастило, а липень узагалі був для нас кепським, клієнтки сиділи по хатах і займалися своїм вишиванням… Тож годі було продати будь-які капелюшки з воланами, чи болеро, чи навіть «набори для вишивання»… Якби ж вони хоч старанно вишивали!.. Та свої «ґобелени» вони ніколи не доводили до пуття… На набережній вони пліткували ще більше, ніж у місті… Як і всі світські пані, розмовляли лише про покоївок та випорожнення…

Вони геть отупіли, їм слід було разів з двадцята повторювати те саме, а вони й далі недоумкувато витріщилися на зразки…

Мій батько нам більше не вірив. У його листах вгадувалося занепокоєння. Він боявся, що ми вже зовсім пропали. Тисячу франків звіяло вітром… Мати порадила йому взяти грошей від спадку. То було дуже шляхетно, але могло погано скінчитися. Я вже бачив наперед, що мені світить. У наступному листі батько відповів, що приїде. Ми чекали на нього біля церкви. Нарешті він з'явився зі своїм велосипедом з голови до ніг забризканий багнюкою.

Я гадав, що він зриватиме свою злість на мені, звинувачуватиме у всіх гріхах, я вже налаштувався на добрячу прочуханку… та нічого подібного!.. Навпаки, він, здавалося, радів життю і був щасливий з нами побачитись. Він похвалив мене за гарну поведінку і сказав, що я чудово виглядаю. Я був розчулений. Він сам запропонував прогулятися до гавані… Він знався на кораблях. Вирішив згадати дитинство. Він був експертом щодо маневрів. Ми відпустили маму з її ганчір'ям і пішли до доків. Добре пам'ятаю трищогловий російський корабель, зовсім білий. Недавно почався приплив, і він узяв курс на вузький вхід до гавані.

Протягом трьох днів він бовтався у морі перед Вільє, боровся зі штормом… Усі його клівери були в морській піні… Він мав жахливий вантаж, незакріплені бруси, цілі гори в повному безладі, на всіх палубах, а в трюмах скрізь один лід, величезні сліпучі куби, вирізані з усієї поверхні річки, які везли з Архангельська, спеціально, аби продавати у кав'ярні… Під час шторму він дав сильний крен, й на облавку все виглядало досить жахливо. Ми з батьком приходили подивитися, як він пропливатиме від маяка до місця стоянки. Хвилі так його потовкли, що його велика рея провисла аж до води… Як зараз бачу капітана, що був таким собі здоровенним іваном-коливаном, який горлав у рупор удесятеро гучніше за мого батька! Його хлопи дерлися по вантах, підбирали вітрила, гафелі, фали, навіть ті, що були під великим андріївським прапором… Усі думали, що вночі його викине на скелі. Рятувальники більше не хотіли виходити в море, залишалося тільки сподіватись на Бога. Вже було втрачено шість рибальських суден. Навіть судно військово-морського корпусу, що проходило повз, одержало добрячий удар об рифи Трото… Тож можна собі уявити, яка була погодка.

Перед кав'ярнею «Пустунка» треба було робити нові маневри… до швартової тумби, судно зносило, але небезпеки не було… Та команда на судні була настільки вгашена, що їм усе було по цимбалах… Певне, надто напнули швартові… Форштевень влупився в мол, де стояла митниця… Чудова носова фігура Діви врізалася в нього обома цицьками… Усе полетіло шкереберть… Посипалися іскри… Буршприт розбив скло… Протаранив бістро… Клівер прочесав стіну крамниці…

Усі репетують, розбігаються врізнобіч. Лунає лайка… Врешті дуже обережно… гарний корабель пришвартувався… Став біля причалу, обплутаний конопляними тросами… Врешті, після стількох випробувань, з фок-щогли падає вітрило й лежить розпластане на воді, як чайка.

Якірний ланцюг на кормі востаннє заскімлив… Земля приймає корабель в обійми. З камбуза виходить кок, кидає галасливим птахам величезний полумисок з рештками їжі. Здоровані стоять, жестикулюючи, попри облавок, п'яниці з берегової команди не погоджуються з ними й відмовляються підніматися по трапу… шкоти висять…