Розділ «Януш Пшимановський Витівки Йонатана Коота»

— ЕЙ!

Хвилину тривала тиша, а тоді камінь, укритий висохлим болотом, підвів голову з води й відповів:

— ЕЙ!

Звукові кола повільно пішли повітрям, відбилися від берега, гасячи наступні й утворюючи дугоподібні візерунки. Накладаючись одне на одне, вони поступово затихали.

— ЕЙ, — озвався кущ м’яти. — Ходіть-но ближче.

Одночасно з цими словами з заростей м’яти щось вилетіло, чи то камінь, загорнутий у ганчірку, чи старий капець, — і, описавши широку дугу, з плюскотом впало у воду. Якийсь час трималося на поверхні, потім потонуло. Важко сказати, що то було, і якби хтось сторонній усе це спостерігав, він неабияк здивувався б, подумавши: «Що воно, в біса, таке?» Тим часом сучок від зламаної гілки на одній із вільх непомітно зник; десь подівся і плоский камінь, який досі лежав у воді метрів за три від берега.

І якби цей сторонній, що оглядав місцевість, був тут насправді й мав, крім бінокля, ще й апарат для підслуховування, він, можливо, почув би вимовлені пошепки слова команд. Щоправда, вдалося б йому це тільки за умови, що на цей час припинилося б вирубування лісу, бо пилки завивали зараз на повних обертах.

Чому ж тоді нарада відбувалася пошепки та ще й біля куща м’яти, запах якої надійно захищав ескадру від собак-шукачів? До всіх цих заходів перестороги довелося вдатися тому, що життя навчило капітана Коота завжди дотримуватись непохитного правила: про таємниці говорити якнайтихіше, та й то лише тоді, коли конче треба посвятити в них своїх однодумців. Ну й, звичайно, якомога стисліше.

Не встигло сонце опуститися до обрію на чотири дзьоби, як з-поміж зелених головок на верхівках стебел м’яти випурхнув у хвилястому польоті невеличкий гостродзьобий птах обтічної форми. Долом у бік лісу майнула сіра тінь. З протилежного боку показався край заболоченого каменя, який так повільно посунув до води, що цей рух міг зауважити лише досвідчений спостерігач.

Отакий вигляд мав початок операції, чи, точніше кажучи, початок першої з кількох акцій, з яких складалася операція, що ввійшла в історію під назвою «Лісові привиди». Вона ще довго становитиме нерозв’язану загадку для тих, кому не потрапить до рук ця книжка. Розповідаючи, що було далі, подивимось на бойові дії ескадри очима супротивника. Це дозволить нам уникнути підозрінь у тому, що, мовляв, із симпатії до дійових осіб ми прикрасили той чи інший факт. Ось що розповідав і потім безліч разів повторював обліковець бригади лісорубів, якого вигнали з роботи на м’ясокомбінаті за надмірне вживання спиртного і якого всі звали Лись-Блись за його улюблену примовку: «Шах-мах, не бери в голову, хлопче, вирубаємо, лись-блись, та й по всьому»:

— До заходу сонця лишилось, може, з чверть години, я сидів собі біля вагончика, тішився, що ми стільки нарубали, аж раптом бачу, великий кіт — така собі сіра з блакитним бестія — полює на птаха, схожого на горобця, тільки з жовтою шийкою і довгим носом. Ще в нього ніби крило було зламане чи п’яний він був, бо марно намагався втекти, — а я притримую свого Британа за морду і думаю собі: нехай кіт спершу цього горобця спіймає, тоді я собаку нацькую, і він їх обох за одним махом накриє.

Від самої згадки про цей епізод Лись-Блись збуджено витирав брудним носовичком спітнілу лисину.

— От, значить, птах тікає, підпурхує, кіт за ним, я за котом і пса за нашийник тримаю. Все було нормально, аж поки той псевдогоробець влетів до вагончика і стрибнув на стіл, де лежали наряди і карта. І тоді,— щоб мене дерево привалило, коли брешу, — кіт скочив за ним і замість птаха пазурами клапоть карти шах-мах — та й ходу. Я пса спускаю, а той, у якого нібито крило було зламане, хап у дзьоба секретний план вирубки — і в повітря!

У цьому місці Лись-Блись починав важко дихати, перебирати ногами й смикати руду бороду й кудлаті бакенбарди, що їх він відростив, аби якось компенсувати відсутність чуприни.

— Літати я не вмію, тож біжу за собакою. А він, псявіра, не дуже поспішає, наче й не чує моїх криків: гиджа, гузь! Трохи подіяло, побіг нібито швидше, хоч то, мабуть, просто цей чорт у котячій подобі стишив хід, бо коли підбігав до берега озера Малий Хлюп, там, де в нього впадає Цюркава, спеціально підпустив пса на відстань одного стрибка до хвоста.

Оповідач тяжко зітхнув і перейшов із збудженого тону на жалісливий.

— На мить вони зникли за кущем м’яти. Кіт нявкнув, але не по-котячому, а якось отак: «Ей, ей!» — і вискочив з-за куща на берег, з берега стрибнув на камінь, з каменя на кущі вільхи. Британ за ним на берег, а от до каменя не долетів, бо той несподівано зник. Отак собі зник, та й годі. Щойно був і, лись-блись, уже його нема! А пес в’їхав мордою у воду, вгруз лапами в болото так, що я його ледве живого витягнув за хвіст. Потім від нього ще цілий тиждень баговинням і пуголовками тхнуло…

На самій середині Малого Хлюпу, який після пригоди з Британом мав би право називатися Пеським Хлюпом, є круглий острівець, оточений густими заростями очерету й оздоблений кількома березами з довгим, ніким не рубаним, не ламаним і не понівеченим гіллям, що сягало майже до землі. Саме туди після заходу сонця й завернула ескадра.

Повзик був певен: командир зараз запропонує вечерю, — і навіть сказав, торкаючи дзьобом рюкзак:

— Щось там іще бряжчить…