Розділ «Януш Пшимановський Витівки Йонатана Коота»

— Доповідаю — ріжуть зараз недалеко від озера.

— Я в тих місцях бував, але дуже давно, — зітхнув командир. — Ех, нам би зараз яку-небудь карту.

— Я намалюю.

— Ти добре знаєш місцевість?

— Мені досить заплющити очі — і я побачу її як з вершини дуба, — засмучено сказав Повзик.

— Вибач, Ерику, — Йонатан кількома рухами хвоста підмів і розгладив пісок. — Малюй.

Повзик обережно переступив лапами і схилився над імпровізованою картою.

— Ще зовсім недавно неподалік від нашого дуба брали початок два струмочки, але зараз вони течуть нижче, аж за корчовищем, — пояснював він, лишаючи на піску тоненькі лінії.— Одним із них ми мандрували вгору.

— Там ще круті пороги були, — пригадав Бікі.

— …а другим струмочком, Цюркавою, можна спуститися до озера Малий Хлюп, яке на північному сході підходить під «Перепалку», а на заході впирається в цементний завод.

— Від «Перепалки» далеко? — спитав Коот.

— Від сторожки, в якій з кліткою, акваріумом і ланцюгом влаштував засідку інспектор Новак, далеко, — сказав Ерик, — а до лісорубів зовсім близенько. І ще отут і отут очерети біля берега, а тут ростуть кущі вільшини. А нехай мене кури заклюють! — з серцем лайнувся він, бачачи, що ненароком затоптав карту. — Зараз намалюю нову.

— Не треба. Вистачить того, що знаю. Час рушати, перш ніж сонечко сховається за димарі. За мною…

Йдучи один по одному в кільватер — так по морському назвав їхній стрій Бікі, або, як висловився льотним терміном Ерик, змійкою, — ескадра Йонатана дісталася до Цюркави й там розбилася на три групи, домовившись зустрітись біля гирла річки на Малому Хлюпі тоді, коли від сонця до обрію буде не більше п’яти дзьобів, або двох лап, або одного плавця.

Кожен, звичайно, одержав завдання, і кожному, не виключаючи й себе, капітан якнайсуворіше наказав не встрявати в сутички. Капрал Хелонідес поплив, капрал Повзик полетів, а Коот розміреним кроком побіг через ліс. Якийсь час його ще було видно між зеленню і рожевими квіточками брусниці, потім його сірі смуги на блакитному тлі почали зливатися з пасмами сонячного світла, яке падало навскіс крізь листя. Нарешті він зник у заростях конвалій, лишивши після себе тільки затихаючий звук розколисаних білих квіточок-дзвіночків.

Тепер чулися лише скрегіт сталевих зубів, торохтіння моторів, гупання стовбурів, які падали на землю серед мовчазного, моторошно мовчазного натовпу приречених, надто міцно врослих корінням у землю, щоб тікати.

Що більше часу минало, що численніші й детальніші спостереження накопичували десантники, то менше відчувалася їхня присутність. А вже зовсім їх не видно й не чутно було біля гирла Цюркави, яка впадає в озеро Малий Хлюп.

Трав’янистий безлісий лужок, посеред якого ріс лише пишний кущ м’яти, похило спадав до озера. Метрів за три від берега у воді лежав плоский камінь, покритий сірим, засохлим на сонці болотом, а трохи далі починалося тінисте царство чорної вільхи, яка росла серед кущиків трави, а деяка просто в озері, опустивши до води гілля з липкими ясно-зеленими листочками й уже відквітлими, хоч іще волохатими, сережками.

Сонце зайшло за верхівки вільх, заливаючи дедалі жовтішим світлом стовбури дерев: їхня кора стала ще чорнішою.

Від сонця до обрію лишалося шість, а може, п’ять дзьобів, коли на одному із стовбурів раптом озвався невеличкий сучок: