Розділ «Януш Пшимановський Витівки Йонатана Коота»

— Не що, а хто. Я — взводний Хелонідес.

— Відколи?

— Вночі одержав призначення. Наказую вам, капрале Повзику, не розпочинати ніяких дій до повернення капітана.

— А я чхаю на твої накази! — вибухнув Повзик. — Нічні призначення не дійсні. Можеш собі мокнути, поки не розмокнеш, якщо в тебе тхоряча душа. Привіт! Ти ще про мене почуєш, зовсім скоро! Дзьоб тобі в лоб! — лаявся він уже в повітрі, відлітаючи в бік корчовища.

Попри обіцянку, аж до вечора не було чути ні Повзика, ні про Повзика. Пилки натомість працювали без перепочинку, і лише в сутінках їх виття припинилось, поступово затихаючи в тиші близької вже ночі.

— Кум-ЕЙ! Кум-ЕЙ! — озвався тихий голос від берега, і Хелонідес негайно рушив в тому напрямку, безпомилково розпізнавши сигнал, замаскований під жаб’яче кумкання.

Йонатан сидів біля куща м’яти на бляшанці завбільшки з невеличке відро, яку він не без зусиль сюди підкотив. Капітан був захеканий, проте задоволений.

Повідомлення про поведінку Повзика його дуже засмутило.

— Це серйозна справа. У найкращому випадку втратимо багато безцінного нічного часу. А про найгірші можливі наслідки навіть думати не хочу.

— Я ж цього забіяку полюбив як брата, — сказав Бікі і, показуючи на бляшанку, діловито спитав: — Це завдати собі на спину?

— Так, сержанте, — відповів капітан і нахилив бляшанку, щоб під неї було легше вповзти.

— Чим я заслужив? — скромно спитав Хелонідес.

— Не дав себе спровокувати на необдумані дії, що не завжди вдається навіть генералам. І зайвий раз не питаєш, який вантаж будеш нести. — Коот вигріб з-під листя два пензлі, які пахли м’ятою, і поклав їх на бляшанку. — Чекай, але в укритті.

Спочатку бігом, а потім переповзаючи від дерева до дерева, командир підкрався до будиночка на колесах. Зморені цілоденною роботою лісоруби саме вечеряли, видзвонювали ложками об казани, курили цигарки, розмовляли й голосно сміялись із власних жартів. Перекрикуючи їх, лисий бородань гукав у телефонну трубку:

— Бенеку, ти взнай, скільки за них дають… Я тобі казав, що дзьоб у нього чорний, а очі ніби чорною тушшю видовжені аж до вух… Поки що не вміє, але як днів зо три поголодує, як я йому хвоста над запальничкою припалю, то він, лись-блись, так заспіває, що й канарка за пояс заткне… Коли їхатимеш з харчем, прихопи якусь клітку, бо в мене нема куди його, мерзотника, посадити…

Лисий говорив, стоячи на сходах біля дверей вагончика, і дивився вниз. Внизу коло трактора стояла лавка, поряд з якою сидів пес Британ і не спускав ока із шапки з козирком, притиснутої до землі гайковим ключем. Коота, що сховався в кущиках розквітлої брусниці, відділяв від цієї лавки один стрибок і… майже година.

Приплющивши повіки, щоб пригасити блиск жовтих зіниць, не здригнувшись навіть тоді, коли якийсь нахабний нічний метелик сів у нього на носі й став припудрювати крила, він завмер без руху.

Попоївши, лісоруби повкладалися на вузеньких двоповерхових нарах у вагончику й захропли. Лись-Блись, провівши ще кілька телефонних розмов, у яких пропонував купити «лісового горобця, що співає краще за канарка», пригрозив псові березовою лозиною, аби стеріг добре, і врешті пішов на трактор.

Йонатан не стрибнув, хоч міг це легко зробити, а спокійним, повільним кроком рушив до лавки. Побачивши його, пес оголив ікла й приготувався до стрибка.

— ЕЙ, ЕЙ! — озвався Коот.