Розділ «Януш Пшимановський Витівки Йонатана Коота»

— Ніч минула спокійно, а на світанку мене розбудив шум мотора. Я випурхнув з дупла, спікірував до землі й побачив двох чоловіків у білих захисних шоломах. Молодий робітник хотів був обминути наш дуб, показуючи колезі на зелену табличку. Але старший, з рудими бакенбардами, засміявся й гукнув йому: «Не бери в голову, хлопче. Зробимо лись-блись, та й по всьому». Він зірвав табличку, кинув її на траву, потім увімкнув зубатий ланцюг і приставив його до стовбура. Наче розбиті кістки, сипнули з потрощеного дерева тріски.

— Пам’ятки наші! Нема вам рятунку від пилки й сокири страшного цілунку, — знову продекламував Бікі, трохи осучаснивши романтичного поета. — І вже ні віщун, ні птах голосистий не знайде притулку в зеленому листі.

Вислухавши вірша, Повзик знову повернувся до своїх драматичних спогадів.

— Не розбираючи дороги, я кинувся тікати, кілька разів стукався об стовбури, потім упав на мох і знепритомнів. Відтоді у мене не все гаразд із зором, чому й сталося так, що я мало не покалічив Йонатана, коли вибивав заклепки.

— Загоїлось без сліду, — сказав Коот, хоча струп у нього ще не зійшов.

— Якби в мене був трохи більший панцир, — співчутливо мовив Бікі,— я б влаштував під ним однокімнатну квартиру, і ти, Ерику, мав би хоч і тісний, та власний куточок. — Він зітхнув і додав: — Ех, якби я трохи схуд…

Йонатан непомітним рухом узяв сільничку і сипнув солі в ковбаню, щоб зробити приємне Овальному. Ерик підійшов до двох переплетених коренів, які утворили щось схоже на дупло, й заходився змітати крилом пісок.

— Коли я лежав непритомним, мене могли з’їсти хижі звірі, але всі були такі перестрашені, що тікали світ за очі. Всі, крім моєї відданої матері, яка не покинула дупла, чекаючи на повернення сина. Так вона й загинула разом із дубом, лишившись лежати між корінням, закрита бляшаною табличкою.

Під крилом у Ерика показався малюнок орла на зеленому тлі. Під малюнком біліли літери: «Пам’ятка природи».

Усі троє дивилися на цей знак, надто слабосилий, щоб врятувати вікове дерево, а тепер здатний лише на те, щоб ледь прикрити кілька пташиних кісточок. Дивились і думали про добрих людей, яких скривдили люди лихі та обмежені. Але вони кривдили і самих себе, бо ж не тільки звірі втратили тут домівку: ніде буде дівчинці збирати суниці, ніхто не прийде сюди побути в тиші, помилуватися зеленню, подихати чистим, цілющим повітрям, набратися радості й здоров’я.

— Аж лапа мені свербить, — мовив Коот, легенько потираючи місце біля ранки. — Свербить лапа, і пазурі мимоволі висуваються, але не тільки на того, хто сказав: «Лись-блись, не бери в голову, хлопче» — і замордував дуба.

— А кого тобі кортить дзьобнути? — спитав Ерик.

— Того, хто збудував надто низькі труби, хто не ввів у дію фільтри й поглиначі. Того, хто спершу отруїв, а потім наказав вирізати під корінь, я б його пазурами…

— Цс-с, тю-тю! — свиснув Повзик, ступив кілька кроків уперед і прислухувався, нахиляючи голову то в один, то в другий бік.

— Тікаємо? — спитав Хелонідес.

— Інспектор? — шепнув Коот.

— Ні,— відповів Ерик. — Ріжуть.

— Ліс?

— Еге ж. Пилки виють.

Бікі підвів голову й нахилив її так, щоб тримати вухо над поверхнею води. Йонатан м’яким рухом згорнув посивілий жар і, виставивши голову назовні, запрацював вухами, ніби цілим комплексом радіолокаційних антен. Звук був далекий, приглушений, але виразний, і долинав він звідти, де стояли три димарі.