Розділ «Януш Пшимановський Витівки Йонатана Коота»

— Говоріть, говоріть, громадянко Катажино, — заохотив директор. — А ви, інженери, вчіться в народних мас.

— У другому — півпетлі протягнуті в петлі, в третьому петлі перехрещені.

— Хай йому біс! — муркнув Коот. — Уся операція звелася на пси. Комп’ютери й інженерів перехитрив, а на пані Касі спіткнувся… Скількох видатних полководців жінки занапастили! — шепотів він сам до себе.

— Пане директоре! — закричало радіо захеканим голосом панни Лоліти. — Телефон!

— Хто?

— А-а-а! Котиків два-а! — несподівано проспівала секретарка.

— Приготуватись до роботи. Зараз вернусь!.. — крикнув директор і щодуху помчав до телефону. Апарат, слухняно продублювавши тупіт його ніг: «па-та-та, па-та-та», — раптом замовк.

Йонатан присів і, наче лікар, що слухає хворого, приклав вухо до динаміка. Він довго сидів без руху, потім випростався і промовив:

— Або мимоволі натиснув вимикач, або висмикнувся на ходу шнур. Отака лемішка виходить. Про найважливіше і не взнаємо.

— Чого ти так думаєш? Може, якраз нічого важливого й не буде. — Ерик намагався потішити зажуреного приятеля.

— Ні,— похитав головою Йонатан. — Дуже важливе. Ти чув, що панна Лоліта виспівувала?

— Якусь колискову із закидами на твою адресу.

— Ніяка то не колискова, а закодований сигнал, тобто…

— Кот, — швидко вставив Повзик, демонструючи тим самим, що чогось-таки навчився під мостом від міліціонера Войтасика.

— Код, — поправив капітан. — У кінці літера «д», як у слові «диверсія» на початку.

— Лоліта — диверсантка?

— Ні. Просто з цієї пісеньки директор зрозумів, що телефонують від когось із його начальства, із списку А.

— Хіба може бути хтось іще над директором? — наївно спитав вихований у лісі Ерик.

— Го-го-го! — хитнув головою Йонатан і, не вдаючись до подальших подробиць, пояснив: — Вона брала звук А в тональності «до» і довго тягнула. Мабуть, або віце-міністр, або навіть…

Повзик з відкритим дзьобом чекав закінчення фрази і, не дочекавшись, повторив: