Розділ «Януш Пшимановський Витівки Йонатана Коота»

— Не можу я так довго терпіти. В мене теж є серце. Краще розкажи, що там було. Варнякав той тип я як-ко, я-як-ко?

— Варнякав.

— Труби розплутують?

— Ні. І не розплутають.

— Ну й чудово!

— Чудово, — відказав капітан, обережно віддираючи реп’яха, що причепився до його хвоста.

— Чому ти засмучений?

— Я?

— Ти, а хто ж іще.

— Треба нам звідси давати дьору. І чим швидше, тим краще.

— І тому в тебе вуса так висять?

Йонатан подивився у воду. Справді, вуса висіли і були вже не чорні від сажі, а сірі, точніше, просто брудні. Попльовуючи на лапи, капітан заходився їх мити і водночас намагався випрямити. Проте марно — чим більше світлішали вуса, тим нижче опускались. Та що там переживати за бойові вуса капітана Коота, коли вся слава від удалої операції впала на магістра інженера Пшемислава Спритека? Чи ж довідається коли-небудь світ, хто насправді зав’язав Коотів вузол? І як тепер сказати хоробрим солдатам про те, що сталося?

— Свій, свій! — раптом засвистів Повзик, сидячи на вершечку горобини, й замахав крильми в бік річки.

З берега якийсь час іще не видно було, кого він так вітає, та ось біля входу в затоку з’явився заступник з річкових і морських справ, який плив, тримаючи в зубах галузку.

Капітан Коот взяв обома лапами ледь укриту молодою зеленню гілочку і тихо мовив:

— Перемога!

— Ура-а-а! — закричали рядові десантники.

— Ура-а-а! — повторили за ними дерева, особливо ті, що брали участь в операції: клен з гострим, наче пазурі, листям, схожим на качачі лапи — він ховав у тіні бойову позицію; тополя, з верхівки якої капітан спостерігав майбутнє поле бою; горобина — злітний майданчик Повзика.

— Солдати! Ходу! Чим більша перемога, тим швидше треба міняти позицію! — коротко мовив капітан.

Коот засунув емальоване відро в густі зарості шелюги і дбайливо прикидав його сухою травою, щоб не голубіло здаля.