Розділ «Януш Пшимановський Витівки Йонатана Коота»

— Або навіть…

— Не будемо забігати в наших припущеннях надто далеко. Зупинимось на віце-міністрові. Що він міг Спритеку сказати? Чого від нього хотів?

Капітан Коот вийшов на самісінький берег, подивився на річку, чи часом не вертається Бікі, потім глянув на верхівку тополі, з якої сьогодні вранці перед початком операції вивчав територію заводу.

— Хочеш вилізти і подивитись? — спитав Ерик.

— Надто ризиковано. Люди інспектора Новака напевне контролюють всю околицю, і моя поява на верхівці дерева викличе в них підозру.

— Боїшся?

— Боюся викрити вашу схованку, тим більше що запасної в нас немає.

— Я знаю одне таке місце в лісі, де нас ніхто не знайде.

Ми не можемо звідси піти, поки рядовий Бікі не повернеться з розвідки.

— Тоді, може я…

— Гаразд, рядовий Повзику. Якщо зголошуєтесь іти добровольцем, наказую вам пролетіти над підприємством, перевірити, чи все вони там розплутали, і зразу ж летіти назад. Виконуючи завдання, найкраще буде вдавати із себе звичайного горобця.

Крилатий злетів і зник за деревами. Коли затих посвист його крил, Йонатан ліг і обняв лапами свій позначений шрамами лоб. Тепер одразу стало видно, що це старий посивілий кіт, у якого було важке дитинство і нелегка молодість і якому на старості літ усміхнулася доля, подарувавши двох вірних приятелів. І все було б гаразд, якби та ж таки доля не підставила ногу, завдавши поразки в першій спільній операції.

Простим десантником бути легше, йому ніхто не дорікне, коли щось не так, а от командирові програвати не можна — адже він втратить симпатії і вірність своїх підлеглих.

Отож чи варто підхоплюватися, ставати струнко й настовбурчувати вуса, почувши посвист крил розвідника, який повертається і за кілька секунд доповість: вузол, зав’язаний з такими труднощами, розплутано?

Однак іще раз перемогла багатолітня звичка. Капітан підвівся, обтрусив шерсть і підняв хвоста.

— Командире! Вони не розплутали жодного метра! — закричав згори заступник з повітряних справ. — Директор стоїть на трубах, зверху, трохи нижче — пані Кася, потім рибалки із спінінгами, діти з квітами, а внизу весь колектив, — доповідав Повзик, сидячи вже на гілці.— Директор щось голосно вигукує, а всі раз у раз змахують руками, ніби збираються полетіти, але нікуди не летять, тільки страшенно галасують.

— Що вигукує?

— Хто?

— Спритек.

— Наказу слухати ви не давали.