Розділ «Януш Пшимановський Витівки Йонатана Коота»

— Міліція! На поміч! Тут дзьобають! Як це кого? Мене дзьобають!

Момент для втечі з місця операції був найсприятливіший. Капітан Коот повернув до дірки, та не встиг ступити кілька кроків, як почув вищання шин директорської машини, що загальмувала на стоянці.

З машини хтось вийшов, але дверцята не клацнули.

Висунувшись з-за бордюру, Коот своїми меткими очима кольору старого золота угледів на сидінні радіотелефон типу «Walkie-talkie»— той самий, що його капрал Тронбонь називав «які-такі». Варто було піти на великий ризик, щоб його поцупити (апарат, ясна річ, а не Тронбоня).

Підкравшись до машини, Йонатан почекав, поки вахтер підійде до заклопотаного слідством Методія Новака й заведе з ним розмову, одним рухом ухопив з сидіння невеличкий апарат в елегантному футлярі із світлої шкіри й через кропиву, через поле помчав до пункту збору — гайочка над затокою, де на нього нетерпляче чекали двоє друзів.

— Від початку операції минула майже година, — сказав Бікі.

— А за планом мало бути двадцять сім хвилин, — дорікнув Ерик.

Йонатан мовчки підняв лапу із закривавленим бинтом і тицьнув йому під дзьоба.

— Пробачення я вже попросив, але так чи інакше, а командир спізнився, — не вгавав Повзик.

— Командири ніколи не спізнюються, — заперечив капітан. — Буває тільки, що їх затримують важливі справи…

Він замовк, обвів приятелів задумливим поглядом і, знявши з плеча ремінець, показав радіотелефон.

— Завдяки цьому «Walkie-talkie», — англійське «уокі-токі» він вимовив бездоганно, хоч і не без шотландського акценту, — ми будемо знати, що діється на місці операції, а точніше, скрізь, де перебуває директор.

— У нього що, голос такий, як радіо? — спитав не дуже підкутий з технічного боку Ерик.

— Ні,— сказав Йонатан, витягуючи телескопічну антену на всю довжину. — Просто він носить у кишені такий самий апарат, постійно ввімкнений, аби дружина знала, де він, що робить і коли прийде на обід.

Капітан натиснув клавішу, і вони відразу почули голос магістра-інженера Спритека, який давав розпорядження своїй секретарці:

— Комісія по визначенню збитків нехай лічить іще раз. Мільйон — це мало. Делегацію Спілки рибалок відіслати. Ні грошей на відшкодування, ні часу вислуховувати скарги у мене немає. Дітей із квітами відведіть до їдальні, дайте їм по пиріжку — і нехай чекають. Як тільки бригада ремонтників скінчить роботу, хай вручать їм квіти, і організуйте знімки для преси, де я маю бути представлений як віце-голова шефської ради Друзів дитячих ясел.

Дзинь-дзинь!

Голосний дзвінок перервав розпорядження, і незворушний металічний голос вдерся в ефір, роздільно вимовляючи кожне слово:

— Комп’ютер. Директору. Математичні. Формули. Хибні. Завдання. Перебільшене. Розпитування. Неможливе. Вимикаю. Перегрітий. Дзинь! Генератор. Дзень!

Голос замовк. Чулося лише сердите сопіння, яке долинало з далекого кабінету.