Розділ «Януш Пшимановський Витівки Йонатана Коота»

— Щось ви крутите, товариші! — загримів голос магістра-інженера Спритека. — Я просив розплутати, а ви що?

— Самі гляньте, директоре, який тут гудзь.

— Тут і чорт ногу зламає.

— Не знаєш, з якого боку підступитись!

Голоси пробивалися крізь свист увімкнених насосів, гримотіння молотів, гуркіт техніки, яку стягли на допомогу. Здавалося, що весь цей гамір стоїть просто в гайочку навколо затоки, по збриженому плесу якої плавали тіні дерев і миготіло сонячне проміння.

— Тю-тю, пі-пі! — здивовано свиснув Повзик. — Наче новини по телевізору.

— Не знаючи, в який спосіб труби заплутано, — пояснював у радіотелефоні голос чи то інженера, чи то майстра, — ми їх, пане директоре, не розв’яжемо.

— А якщо я пообіцяю велику премію і ви докладете зусиль?

— Комп’ютер відключився, а без нього ми не впораємось…

Переможно всміхаючись, Йонатан походжав туди й сюди, та раптом завмер, почувши, як у динаміку зашелестів жіночий голос:

— Я знаю, як усе це переплелося.

— Ви? — здивувався директор.

— Хто це? Де вона працює? — посипалися запитання.

— Пані Кася з центрального управління, — пояснив хтось, — це її голос.

— Я сама плету на спицях… — вела далі пані Катажина.

— Та так, що не додзвонишся, коли светра кінчає,— вставив чийсь єхидний голос.

— …І я зразу збагнула, — затнулася жінка. — Це така стьожка. У першому рядку петлі йдуть…

— Дурниці якісь.

— Хай говорить, щось тут є.

— Казна-що.