Розділ «Януш Пшимановський Витівки Йонатана Коота»

— Гаразд, гаразд. Отже, ви чули чах-пах, гр-р, дзир-р! у-е-у-а-а! стук-грюк-дзень! І все?.. Не продиригували тривогу?

— Тривога — річ серйозна, пане інспекторе. Якщо отак кожен ні з того ні з сього оголосить тривогу на все місто, то ого-го до чого може дійти! Оголосити легко, відмінити важко.

— На території заводу хтось дзинь-дзень-бамкає собі, а ви нічого?

— Як це нічого? Саме люди на ранкову зміну почали йти, і я кажу їм: «Щось там стукає». А вони послухали та й відповідають: «Схоже, що грюкають. Мабуть, ремонтна бригада». І тієї миті, коли вони отак сказали…

— Обережно! — попередив Новак. — Я терпіти не можу, коли хтось висловлюється, зразу вліплю штраф.

Зграйка горобців, що прогулювались на автомобільній стоянці між дирекцією і ворітьми, марно очікуючи на крихти хліба, раптом спурхнула й злякано перелетіла на бетонну огорожу, цвірінькаючи з обуренням.

Вахтер скрушно зітхнув, знизав плечима й промовив:

— Гаразд, тоді я, мабуть, з огляду на штраф, не скажу, як воно страшно…

— Гримнуло, — підказав інспектор. — Гримнуло й завило, а ви все не натискали червоної кнопки.

— Щоб іще більше шуму було?

— Не зняли трубки аварійного зв’язку.

— Таж директор і так чув, що діється, і навіть бачив, бо живе неподалік. Його дружина, пані Спритекова, коли не може додзвонитись по телефону або коли в неї сядуть батарейки до того радіо, що називається «які-такі», то з балкона кличе чоловіка на обід і махає йому білою ручкою. Це так близько, що директор, коли не хоче зайвий раз сідати й вилазити з машини, іде поряд з нею.

— А сьогодні приїхав?

— Приїхав особисто і навіть, видно було, квапився.

Вахтер показав інспекторові на чорну автомашину, дверцята якої в поспіху не були зачинені, потім на балкон подружжя Спритеків і врешті на самого директора Пшемислава, який з допомогою телефонів і телексів, телетайпів і радіостанції мобілізовував заводські технічні команди, вигукуючи в кілька трубок і мікрофонів одночасно:

— Негайно! Беріть інструменти… Цілу тонну продукції доведеться викинути. Диверсія завдала мільйонних збитків… Розклепати, порізати, розплутати! Аврал… Нічого не зупиняти, тільки негайно ввести в дію фільтри, очищувачі й окислювачі… Вони заіржавіли й запилилися? Мене це не обходить! Увімкніть пилососи. Так, це я, директор… Пришліть мені не лише механіка, а й математиків. А також комп’ютер і рахівницю про всяк випадок. І команду саперів із лазерами. Негайно! І нікому ні слова, це державна таємниця. Надсекретно! Почувши — забути, прочитавши — проковтнути! Негайно!

Залишимо директора-магістра-інженера з його сучасною технікою зв’язку, а Новака — з капралом Тронбонєм, який любить годувати горобців крихтами хліба, і, користаючись знайомством з Ериком, Бікі та Йонатаном, розберемося з усім по порядку і з початку.

Може, тільки в цьому місці варто додати, що під час розмови інспектора з вахтером, якраз тієї миті, коли наполохалися горобці, до чорного автомобіля майнула, наче привид, чорна тінь, крізь відчинені дверцята всередину просунулася чорна лапа з білою смужкою, а потім та сама тінь короткими стрибками від колеса до колеса метнулася під автомашинами, які стояли одна біля одної, і зникла під парканом у кропиві.

Діставши бойові завдання, повторили їх пошепки. Капітан Коот, щоб не образити нікого з підлеглих, призначив рядового Повзика своїм заступником з повітряних справ, а рядового Бікі — із справ морських і річкових.

Почавши відлік часу операції від години Нуль, вирушили маршовою колоною, але вже через кілька кроків розгорнулися в бойовий порядок: Овальний поплив річкою до вильоту всмоктувальної труби, Крилатий, пробивши густий шар туману, полетів на СП, тобто на спостережний пункт на найвищій обмітці заводської споруди. А Вусатий побіг навпростець до дірки в огорожі, прослизнув у неї і, не зустрівши опору, захопив локомотив.