Розділ «Януш Пшимановський Витівки Йонатана Коота»

— Наші вистриби, борюкання, переверти, — Повзик навіть трохи підскочив, знуджений задовгою, як йому почало здаватися, промовою.

— Не минуло тижня, — вів далі Коот, — лише кілька днів, зате яких активних і, скажу не вагаючись, — геройських. Протягом ста годин ми тримали в пазурах усе Місто і диктували йому свої умови такі ж категоричні, як Сципіон[19] Карфагену, тільки набагато мудріші. Та варто було проявити ницість, лінивство й дурість усього лише трьом людцям — і всі наші три перемоги обернулися на поразку.

— Як це всі? — крикнув Ерик. — Бікі казав мені про того дармоїда і наркомана, який загидив річку, але я присягаюсь на дубовому листі, що коли тільки дозволиш мені, капітане, то ще до понеділка я ось цим дзьобом увіб’ю йому цвяхи в труну.

— Ерику! Ти ж не акула-людоїд і навіть не шуліка, — примирливо мовив Хелонідес і звернувся до Йонатана: — Це я розповідав йому про свою пригоду, а ось ти, капітане, не сказав нам ні слова про те, що ж сталося в Місті чи в лісі.

Коот був по-солдатському відвертий і лаконічний, нічого не пом’якшував і не прикрашав. Слова падали, немов гранати, і з кожним реченням обидва сержанти щораз нижче опускали голови.

— У суботу після роботи сюди прийде панна Зося з боцманом. Їй буде оголошено подяку перед строєм, а твій батько, Хелонідес, почує правду про нас і про наші вчинки. Що ж до нас трьох, то ми все ще лишаємось Ескадрою Йонатана…

Від зворушення командирові стиснуло горло, і якусь мить він не міг говорити.

Десь неподалік, мабуть, знімалися в політ дикі лебеді, бо так сильно били крильми по воді, що здавалося, ніби ціла ескадра кораблів розгорталась у бойовий порядок.

— Ми втрьох як були ЕЙ, так і лишились, — повторив Коот, оволодівши голосом, — і перед нами стоїть складне завдання…

Йонатан говорив дедалі голосніше, щоб перекричати хлюпотіння і чимраз сильніше сичання, та врешті мусив замовкнути, бо вже нічого не було чути, крім оглушливого:

С-с-с-с-с… Буль-буль-буль…

Троє друзів стали в бойову позицію, готові відбити атаку.

— Наші! Ур-ра-а! — раптом вигукнув Бікі й скочив у воду, кличучи: — Сюди, сюди, боцмане!

З-за густого очерету, не перестаючи сичати й булькати, поволі висунувся велосипед з панною Зосею на рамі, Добромиром на сідлі і великим плетеним кошиком, прив’язаним до багажника.

Боцман метляв подертою правою штаниною, був геть мокрий, але радісно усміхався.

— Агов! — кричав він. — Ви чекали на нас від суші, а ми від Атлантики, тобто, як її, тьху! від Хлюпотики. Отут і тут ще треба допрацювати, щоб стиснуте повітря не шарпало штанинами, а як педалями кручу, то від вилясків лопатей голова йде обертом, — але мій водопед, безперечно, викличе революцію в десантних операціях і в туризмі. На першу ж премію від винаходу збудую в місті два басейни: відкритий для всіляких зефіринів і з підігріванням для нашого шановного Хелонідеса. Ну що, не сподівалися таке побачити? Сідай, капітане, прокатайся трохи.

— Ви ж збиралися приїхати в суботу після роботи, — ухильно сказав Коот, якого не спокушала перспектива купання навіть на велосипеді.

— Вже по роботі, Йонатанку! — гукнула Зося, аж підскакуючи від радості.— Ми зовсім забули, що завтра субота вільна!

Дринь!..

Дринь!..