Розділ «Януш Пшимановський Витівки Йонатана Коота»

Постовий Войтасик саме й вів першого п’яницю, котрий вигукував з останніх сил:

— Земляче, чи тобі не жаль? Земляче!..

О дванадцятій п’ятнадцять на площу в’їхала «швидка допомога», а ще через п’ять хвилин прибув інспектор Новак.

Методію досить було кинути один погляд, щоб оцінити ситуацію: верещали всі, кілька осіб цмулило відомі напої просто з пляшок, кілька сотень курило сигарети, і навіть приведена до тями колишнім харцером пані в сріблястій лисиці смалила «плей-бабу». Інспектор подумав, що від ста годин терору, як від травневого снігу, в одну мить не лишилося й сліду. Проте ніякої радості, ба навіть втіхи, він від цього не зазнав.

Зразу ж перед собою він побачив спину пані Зосі й хребет Йонатана Коота. Досить було тільки простягнути руку, схопити за блакитний бант і сказати: «Іменем закону я вас арештовую». Та інспектор мав якісь інші плани, а може, просто не хотів цього робити, бо позадкував і перейшов на протилежний бік площі.

— Скажіть, будь ласка, боцманові, що його запрошує до себе ветеран Сімнадцятий, — сказав Йонатан панні Зосі.— До зустрічі завтра увечері.

Він віддав їй непотрібну вже стрічку й легко зіскочив з плеча дівчини. Потім, скориставшись із повідчинюваних дверей, прослизнув навпростець через ясла, які знову стали витверезником. Далі побіг вузькою, покрученою і похмурою Бербелюхою, а тоді вже, розігрівши м’язи, голубуватою тінню майнув через міст. Йому здавалося, що його підганяє не тільки відлуння галасу, а й якийсь дивний — чи то тютюновий, чи то феноловий — сморід.

Навіть на другому березі, коли заглибився в ліс, коли мчав щодуху, перетинаючи ділянки тіні й сонця, долав зарості брусниць та інших ягід, занурювався у білі дзвоники конвалійових гаїв, неприємний запах не полишав Йонатана. «Може, так пахне поразка? — думав він, не вповільнюючи ходу. — Де ж я схибив? Чому, коли один робить щось дурне чи лихе, інший справою честі вважає чинити так само? Чому натовп, у якому було так багато мудрих і добрих, піддався на провокацію найжалюгіднішого із жалюгідних?»

Біля пам’ятника Спраглого Партизана серед укритих мохом валунів легко брижилося тиховоддя, на яке залітали бризки з водоспаду.

Капітан розгледівся довкола, нікого не помітив і з докором у голосі подав умовний знак:

— ЕЙ!

— ЕЙ! — відповів Хелонідес, виставивши голову з-під джерельного душу.

— Купаєшся на посту?

Коот був помітно роздратований.

— Ану, кажи швидко, сержанте, від кого з нас двох тхне?

— Від обох, — принюхавшись, констатував Бікі.— Твоя шерсть, Йонатане, пахне сигаретним димом, а я — фенолом.

— Тебе хтось покропив?

— Ні, річка смердить.

— Розплутали труби?

— Навіть не пробували, але результати найчудовішого винаходу може звести нанівець один-єдиний бельбас. Ти, мабуть, пам’ятаєш, Зефірин доповідав про одного з найзапекліших алкашів, якого інспектор віддав під нагляд вахтера?