Розділ «Януш Пшимановський Витівки Йонатана Коота»

— Не варто, Хелонідесе, — відповів Коот. — Кого наша кров хвилює! Пливемо.

Рушили за течією Цюркави, збільшуючи швидкість у міру того, як усе більше розступалися її береги. На водах Малого Хлюпу вийшли з нурту і, повернувшись так, щоб тінь падала на праве плече, попливли на північ у напрямку «Перепалки».

Ледве минули острівець з березами, де вони базувалися перед випадом до «Хати Бунгало», як почули закличний свист Повзика:

— Тіу-тіу, пі-пі!

— ЕЙ! — крикнув Бікі.

— ЕЙ! — відгукнувся Ерик.

Йонатан Коот, що сидів посередині капралаксу, неначе на капітанському містку, на жаль, не вимовив ні слова, ба навіть не зітхнув.

Він мовчав, як принц Медіна Сідонія, що повертається до Іспанії зі своєю розгромленою «Непереможною Армадою»; як адмірал П’єр Шарль де Віленю, взятий в полон Нельсоном у битві під Трафальгаром; як Наполеон під Ватерлоо.

«Перепалка» зустріла їх делікатною, ненав’язливою гостинністю. Не прозвучало жодного «добридень». Подружжя Видерків, здавалось, навіть не помітили гостей, хоча Повзик знайшов під огорожею кілька ліщинових горішків і заніс їх у дупло на дубі, щоб там розбити і схрупати, а Хелонідес тут-таки на березі побачив свіжу головку салати, навіть покроплену соком з лимона.

Коот надибав миску з молоком, покуштував, але не випив, і, забившись у густі комиші, сидів там так нерухомо, що дика качка сприйняла його за клубок вовни і навіть скубнула, сподіваючись добути що-небудь на будівництво гнізда.

Обидва сержанти спостерігали за шефом, проте не порушували його командирської самотності, сподіваючись, що сутінки, так любі серцю нічних десантників, усе змінять. Прочекавши так аж до ранку, ніякого поліпшення настрою в командира вони не відзначили, тож змістом їхнього рапорту була вимога проведення наради.

— Не варто, — сказав капітан. — Журба напосілася. Минеться сама по собі.

— Чому ти думаєш тільки про себе? — спитав Хелонідес.

— Ти думай про нас! — зажадав Повзик. — Таких двох, як ми втрьох, немає жодного в світі.

— Це ти сам вигадав? — ледь усміхнувшись, спитав Коот.

— Ні. Був такий довоєнний фільм, про який мені боцман розповідав.

— Не варто, — повторив Коот, знову посмутнівши.

— А ти забув, як ділив печену картоплину, говорячи про спільну долю? Хочемо наради!

— Бо коли ні,— гнівно вигукнув Ерик, — то, стонадцять паскудних могильних хробаків, дам тобі по вусах, як обіцяв ще на самому початку нашого знайомства! Пам’ятаєш?

— Ерику! — намагався втихомирити його Бікі.