Розділ «Януш Пшимановський Витівки Йонатана Коота»

— Прошу вибачити, — сказав постовий Войтасик, забрав у нього з-поміж пальців сигарету і, старанно загасивши її об каблук, вкинув недопалок в урну.

Котик на плечі в панни Зосі розправив бант на шиї і, пригладивши вуса, промурчав:

— Ну, ну…

Пшилєппа насунула капелюшок на очі, щоб ніхто не бачив її обличчя, яке тонуло в сльозах.

Радоха віддав міліціонерові ключики від машини, добув із кишені пляшку й добряче хильнув з неї, не розуміючи, що сталось і звідки ця тиша.

Аж тут до нього підійшов жалюгідний, може, навіть найжалюгідніший на все Місто п’яничка, простяг руку й мовив:

— Дай, кирюхо.

Ясьо дав, бо хіба ж відмовиш спраглому?..

П’яничка зачерпнув відваги, що й на денці не лишилось, розбив порожню пляшку об брук і зарепетував:

— Земляки, невже вам не жаль? Нехай живуть, нехай п’ють! У сусідки хата біла, у сусідки хата мила, проп’ємо ми тую хату, бо хочеться заспівати… Пши-лєп-па, Пши-лєп-па! — горлав він на всю площу і гатив по жерстяній урні знятим з ноги черевиком. — Па па-па!

Марієтта відкинула капелюшок на плечі, показала в усмішці зуби й заспівала:

Ти скажи, чи серце твоє, є-є-є,

Біля мене дужче заб’є, є-є-є?

Потім уже не було чути, що вона співає, бо хтось намагався втихомирити п’яничку, хтось перешкоджав це зробити, репетуючи ще голосніше, і, що там казати, не минуло й десяти хвилин, як музики, повитягавши сурдини з інструментів, гримнули на повну гучність, подмухами труб колишучи густі клуби сигаретного диму, які зависли над площею.

— Якщо він верещить, то й мені можна…

— Він он курить, а я що, гірший? — перекрикували розсудливіших ті, в кого вітер гуляв у голові.

— Усі рівні, немає рівніших!

— Кожен робить, що хоче!

Директор Спритек, віце-голова ради Друзів дитячих ясел, узяв ножиці з рук пані Катажини, поклав їх на тацю, яку тримала його секретарка, панна Лоліта, і гукнув їм обом, перекриваючи ревіння юрби:

— Почекаємо! Добре, що прохід від Бербелюхи не замуровано, бо соромно було б вести п’яних посеред Гармонійного розвитку.