Розділ «V»

— Та що ж я таке зробила? — пробелькотала вона нарешті.— Чого це ви шукаєте в моєму ліжку?

Комісар вимовив ім’я Флорана, і тут, глянувши на матір, що зупинилася на порозі спальні, молода жінка закричала:

— Ох, падлюка, це ж вона! — й кинулася до старої.

Луїза побила б матір, та її втримали і силоміць загорнули в шаль. Вона пручалася, вигукуючи уривчастим голосом:

— Та за кого вони мене мають!.. Цей Флоран ніколи не заходив до моєї кімнати. Чуєте? Між нами нічого не було. Мене хочуть оббрехати в кварталі, але хай мені скажуть просто у вічі, тоді побачите! Хай мене потім у в’язницю кидають, мені однаково... Ото ще, потрібний мені Флоран! Що я, кращого не маю? Та я можу вийти заміж, за кого схочу, так що вони тріснуть від заздрощів, ці баби, які підіслали вас.

Потік слів заспокоїв її. Злоба Луїзи повернулася тепер проти Флорана, який був причиною всього, що діялося тут. Вона звернулася до комісара, виправдуючись:

— Я нічогісінько не знала, пане. Він удавав такого покірливого, він дурив нас. Правда, ходили чутки, та я не хотіла їм вірити, бо люди такі лихі... Він приходив давати уроки моєму малому і зараз же йшов собі. Я його годувала, посилала в подарунок добру рибину... Ото й усе. Ні, ні, дякую вам, тепер я вже не дозволю більше дурити мене за мою добрість!

— Але він, мабуть, давав вам на схов якісь папери? — спитав комісар.

— Ні, присягаюся вам, що ні... Мені ж однаково, я вам зараз би віддала всі ці папери! Вже досить цього з мене, правда? Ну, самі скажіть, чи приємно, як ви приходите і все перекидаєте? Та покиньте ж, нарешті, годі вже вам нишпорити.

Поліцаї оглянули кожну річ і хотіли ввійти до кімнатки, де спав Мюш. Уже якийсь час звідти чути було його плач. Хлопчик уявив, що це прийшли його вбивати.

— Це кімнатка малого,— сказала Нормандка, одчиняючи двері.

Мюш, голісінький, кинувся на шию матері. Вона його заспокоїла й поклала в ліжко. Поліцаї майже одразу ж вийшли з кімнатки, і комісар уже хотів зовсім іти, коли хлопчик, іще хлипаючи, прошепотів мамі на вухо:

— Вони візьмуть мої зошити... Не давай їм моїх зошитів.

— Ох, правда,— скрикнула Нормандка,— тут є зошити... Чекайте, панове, я вам віддам їх. Я хочу довести вам, що тільки кепкувала з нього... Вони мені не потрібні!.. Ось вони, тут ви побачите його почерк. Хай його хоч вішають, мені байдуже.

Вона віддала зошити Мюша й прописи. Хлопчик, розізлившись, скочив і почав дряпати матір, та вона знову поклала його в ліжко, давши ляпаса; тоді він почав вити. В самому розпалі цієї метушні на порозі кімнати з’явилася, витягнувши шию, мадмуазель Саже; вона зайшла, бо всі двері були навстіж одчинені, й запропонувала свої послуги старій Мегюден. Саже дивилася й слухала, бідкаючися над цими нещасними жіночками, за яких нікому заступитися. Тимчасом комісар із серйозним виглядом читав прописи. Від слів «тиранічно», «знущання над волею», «антиконституційний», «революційний» його брови суворо насуплювалися. Дочитавши до фрази: «Коли настане час, винуватця буде скинуто»,— він злегка вдарив по паперу і сказав:

— Це дуже важливо, дуже важливо!

Він передав зошити одному з поліцаїв, і всі пішли. Клер, яка ще не виходила з своєї кімнати, відчинила двері й подивилася вслід цим людям. Потім прийшла в спальню сестри, куди не заходила вже цілий рік. Мадмуазель Саже по-приятельському розмовляла з Нормандкою; вона жаліла її, загортала шаллю груди, із співчуттям слухала визнання красуні, викликані гнівом.

— Ти дуже підла,— сказала Клер, ставши перед сестрою.

Та скочила, страшна від люті, впустивши на підлогу шаль.

— Ага, ти підглядаєш? — закричала вона.— Ану, скажи ще раз!