Розділ «V»

Спершись на залізні поручні, Флоран думав, що рано чи пізно він буде покараний за те, що згодився зайняти інспекторську посаду. Це було ніби плямою на його житті. Він одержував платню з бюджету префектури, він був зрадник бо служив імперії дарма що в засланні стільки разів сам собі присягався цього не робити. Бажання догодити Лізі, великодушність у витрачанні платні, сумлінне ставлення до своїх обов’язків більше не виправдовували у власних його очах боягузливості. Якщо він страждав у цьому розжирілому оточенні, що переїлось донесхочу, то він на це й заслуговував. Він у думці пережив проведений тут тяжкий рік: переслідування рибних торговок, брудкі вогкі дні, вічне нетравлення свого шлунка, шлунка худої людини, приглушену недоброзичливість, яку він відчував навколо себе і яка так швидко зростала. Все це він сприймав як кару. Цей невиразний приплив злоби, причин якої він не відав, віщував якусь катастрофу, і Флоран заздалегідь скорявся їй, соромлячись своєї помилки, що тепер вимагала покути. Він навіть обурився сам на себе при думці про народний рух, який він підготовляв своїми руками, і говорив собі, що він уже тепер недосить чистий для успіху цієї справи.

Як багато мріяв він на цій височині, блукаючи очима по неосяжних дахах павільйонів! Найчастіше ввижалося йому, що дахи — це сірі моря, які розповідають йому про далекі країни. В безмісячні ночі вони темніли, оберталися на мертві озера, на чорні води, гнилі й смердючі. Але ясні ночі перетворювали їх на світлі водоймища; проміння точилося по обох поверхах дахів, і величезні цинкові листи здавалися від цього вогкими: світло мов ковзало по них, скочувалось і падало з країїв цих неосяжних басейнів, що містились один над одним. Холодна погода сковувала їх, заморожувала, мов бухти в Норвегії, по яких бігають ковзанярі, а в липневу спеку занурювала у важкий сон. Якось у грудні, відчинивши ввечері вікно, він побачив, що дахи ринку побіліли від снігу; їх незайману білизну без єдиного людського сліду, наче північні рівнини, самотність яких не порушується санями, освітлювало небо іржавого кольору; дахи були занурені у величну тишу, від них віяло ніжністю великої природи. І Флоран при кожному перетворенні цього мінливого краєвиду віддавався мріям, ніжним або жорстоким; сніг заспокоював його, неосяжна біла пелена здавалася йому серпанком чистоти, накинутим на весь бруд Центрального ринку, а прозорими ночами лилося місячне світло й несло його в чарівні, казкові країни. Він страждав тільки темними ночами, душними червневими ночами, коли перед ним простилалося смердюче болото, стояча вода проклятого моря. Страшний кошмар увесь час переслідував його.

Дахи ринку незмінно були тут. Флоран не міг відчинити вікна, спертися на поручні, щоб не побачити їх перед собою; вони закривали від нього обрій. Увечері, вийшовши з павільйону морської риби, він знову бачив перед сном ці безконечні дахи. Вони заступали від нього Париж, громадилися перед ним, щохвилини вторгалися в його життя. Цієї ночі кошмар ще більше тяжів над Флораном, посилившись від невиразної тривоги, що хвилювала його. Після дощу, що йшов удень, ринок був пройнятий огидною вогкістю. Всі його погані запахи били тепер Флоранові в лице, скочувалися до міста, мов п’яниця, що падає під стіл, випивши останню пляшку. Флоранові здавалося, що від кожного павільйону здіймаються густі випари. Вдалині курилися нудним запахом крові м’ясний і кишковий ряди; з овочевого і фруктового павільйонів тхнуло квашеною капустою, гнилими яблуками й покидьками зелені. Молочні продукти отруювали повітря своїми специфічними запахами; з рибного ряду тхнуло гострою вогкістю, а павільйон живності, біля самих його ніг, випускав через башточку вентилятора тепле повітря, гидкий сморід, що клубочився, мов сажа із заводського димаря. Хмара всіх цих випарів збиралася над дахами, досягала сусідніх будинків, розпливалася і нависала важким накриттям над усім Парижем. Це Центральний ринок аж розбухав у своєму надто вузькому чавунному поясі і розпікав зайвиною з’їденої ввечері їжі міцний сон міста, що об’їлося.

Флоран почув унизу на вулиці голоси і сміх щасливих людей. Двері в сінях голосно грюкнули: це Кеню і Ліза повернулися з театру. Тоді Флоран, приголомшений, мов сп’янілий від повітря, яким надихався, покинув балкон у смертельній тузі, відчуваючи, що над його головою збирається буря, його нещастя було там, на Центральному ринку, що не встиг охолонути ще від денного запалу. Флоран із силою грюкнув вікном, покинувши думати про ринок, що простягся в пітьмі, голий, спітнілий, розхристаний, виставляючи своє роздуте черево та облегшуючись під зірками.

Через тиждень Флоран вирішив, що час, нарешті, перейти до дії. З’явився достатній привід до незадоволення, і зручно було випустити на паризькі вулиці загони повстанців. Законодавчий корпус, що розпався на два ворожих табори через новий закон про дарчі записи, обговорював тепер проект дуже непопулярного податку, який викликав голосні нарікання в передмістях. Міністерство, боячись поразки, боролося щосили. Кращого приводу для повстання годі було сподіватися.

Якось вранці, на світанку, Флоран пішов побродити навколо Бурбонського палацу. Він забув там про свої обов’язки інспектора й до восьмої години оглядав місцевість, і гадки не маючи, що його відсутність викличе обурення в павільйоні морської риби. Він обійшов усі вулиці — Лілльську, Університетську, Бургундську, вулицю св. Домініка — і дійшов до Еспланади інвалідів, зупиняючись на деяких перехрестях, міряючи відстань довгими кроками. Потім, повернувшись на набережну Д’Орсей і сівши на парапет, він вирішив, що атакувати треба водночас з усіх боків: загони з Гро-Кайю підійдуть од Марсового поля, північні сектори Парижа спустяться вулицею Мадлен, східні та південні підступлять з набережних або пройдуть маленькими групками по вулицях Сен-Жерменського передмістя. Але на тому боці Сени Флорана турбували Єлисейські поля з їхніми відкритими проспектами: він передбачав, що там поставлять гармати, щоб очистити набережну. Тоді Флоран значно змінив у плані деталі, позначаючи місце бою різних секторів у записній книжці, яку тримав у руці. Справжній напад, звичайно, відбудеться з Бургундської та Університетської вулиць, а з боку Сени буде зроблено тільки диверсію. Ранішнє сонце, що зігріло йому потилицю, радісно грало на широких тротуарах і золотило колони величезної будівлі, які були перед Флорановими очима; а він у мріях уже бачив бій, бачив людей, що видиралися на ці колони, розбиті ворота, перистиль, повний повстанців; і раптом, на самому верху чиїсь худі руки підняли прапор.

Флоран поволі повертався, похиливши голову. Ніжне туркотіння примусило його підвести її. Він помітив, що йде Тюїльрійським садом. На галявинці зграя диких голубів поважно ходила, хитаючи шийками. Флоран на хвилину сперся на діжку з померанцьовим деревом, поглядаючи на траву й на птахів, залитих сонцем. Перед ним простяглася зовсім чорна тінь каштанів. На землю спустилася гаряча тиша, порушувана безперервним гуркотом екіпажів удалині, що котилися за штахетами, з боку рулиці Ріволі. Запах зелені дуже зворушив Флорана, нагадавши йому мадам Франсуа. Маленька дівчинка, що бігла за обручем, налякала годубів. Вони знялися й посідали на мармурову руку античного борця посеред моріжка, туркочучи ще ніжніше й причепурюючися.

Входячи на Центральний ринок з боку вулиці Вовільє, Флоран почув голос Кдода Лантьє, що кликав його. Художник спускався в підземелля павільйону живності.

— Гей, ходімте зі мною! — гукнув він.— Я шукаю тварюку Маржолена.

Флоран пішов слідом за ним, щоб забутися ще на хвилину, ще трошки відтягти своє повернення до рибного павільйону. Клод казав, що його приятелеві Маржолену вже нема чого бажати: він перетворився на справжню тварину. Художникові хотілося примусити Маржолена з невинним сміхом позувати йому накарячках. Коли Клодові траплялося розривати від люті свій ескіз, він проводив цілі години в компанії з цим ідіотом, не говорячи й слова, силкуючись уловити його сміх.

— Він, мабуть, годує своїх голубів,— пробурмотів Клод,— тільки я не знаю, де Гаварова комора.

Вони обійшли весь льох. Там, у центрі, у блідій тіні, влаштовано два басейни. Комори призначені тільки для голубів. За дротяними сітками надвечір вічно чути жалісне туркотіння, тихі голоси птахів у тіні густого листя. Почувши цю музику, Клод почав сміятися. Потім сказав Флоранові:

— Ну, хіба не можна заприсягтися, що всі паризькі закохані цілуються в цьому льоху?

Жоден з пташників не був відчинений. Клод подумав уже, що Маржолена в цьому льоху немає, коли раптом звук поцілунків, і поцілунків дзвінких, затримав його перед ледве причиненими дверима. Він відчинив їх і побачив тварюку Маржолена, якого Кадіна поставила навколішки на солому так, що його лице приходилося на рівні її уст. Вона потихеньку цілувала його всюди. Відкинувши довгі біляві кучері хлопця, дівчина цілувала його за вухами, під підборіддям, уздовж потилиці, не поспішаючи поверталася знову до очей, уст, смакуючи його обличчя швидкими поцілунками, наче якісь ласощі, які належали їй і якими вона повністю розпоряджалася. Юнак спокійно стояв, як вона його поставила. Він нічого більше не розумів і тільки тягся до неї всім тілом, навіть не боячися лоскоту.

— Оце добре,— сказав Клод.— Будь ласка, не соромтеся!.. І не стидно тобі, негіднице отака, мучити його в цьому болоті? Дивись, як забруднив коліна.

— Ото ще! — безсоромно відповіла Кадіна.— Це його анітрохи не мучить. Він дуже любить, коли його цілують, бо боїться сам залишитись у темряві... Скажи, адже ти боїшся?

Вона підвела Маржолена; хлопець провів руками по обличчю, мов шукав на ньому слідів дівочих поцілунків, і пробелькотів, що боїться. Тоді дівчина знову сказала:

— Крім того, я прийшла допомогти йому годувати голубів.

Флоран подивився на бідних птахів. На полицях по стінах комори стояли рядами ящики без кришок; у них було повно голубів; лапки їх потерпли від тісноти; в очах мигтіло біле й чорне оперення. Іноді по цій рухливій пелені пробігало тремтіння, потім птахи знову збивалися докупи, і чути було тільки їхнє невиразне туркотіння. Біля Кадіни стояла повна каструля з водою, в якій плавали зерна; Кадіна набирала в рот зерна, виймала голубів одного по одному і вдувала їм їжу просто у відкритий дзьоб. Голуби відбивалися, падали на дно ящика, задихаючись і закотивши очі, сп’янілі від цієї силоміць напханої в них їжі.

— Невинні створіння! — муркнув Клод.