Розділ «V»

— Так,— спокійно відповіла Ліза.— Ми люди порядні... Я не хочу, щоб якась підозра впала на мого чоловіка.

Урядовець знизав плечима, мов хотів сказати, що все це страх яке нудне. Потім промовив нетерпляче:

— Бачте, вже більш як рік мені докучають із цією справою. Доноси сиплються, як із торби, до мене чіпляються, мене підганяють. Ви ж повинні розуміти, що коли я не кваплюся, значить, так треба. Ми маємо свою рацію... Ось і папери в цій справі, я вам покажу їх.

Він поклав перед Лізою велику купу паперів у синій обгортці. Вона почала гортати її. То були наче окремі розділи історії, яку вона щойно розповіла. Поліцейські комісари з Гавра, Руана і Вернона сповіщали про повернення Флорана до Франції. Далі йшло донесення про те, що він оселився в Кеню-Граделів. Інші документи повідомляли, що він поступив на посаду інспектора в Центральний ринок, розповідали про його життя, про вечори, які він проводив у винарні Лебігра; не було пропущено жодної подробиці. Приголомшена Ліза помітила, що ці донесення повторювалися і, значить, виходили з двох різних джерел. Нарешті вона знайшла купу анонімних листів різних форматів і почерків. Це вже було занадто. Вона впізнала дрібний нерозбірливий почерк мадмуазель Саже, яка сповіщала, що в окремому кабінеті винарні збирається таємне товариство. Далі на великому аркуші засмальцьованого паперу йшли товсті патики мадам Лекер, а під ним лежала блискуча сторінка, прикрашена жовтенькими братками і карлючками Сар’єтти й пана Жюля; обидва листи попереджали уряд, радячи остерігатися Гавара. Ковбасниця впізнала також брудні вирази тітки Мегюден; стара на чотирьох сторінках, які майже неможливо було розібрати, переказувала всі безглузді байки, які ходили на ринку про Флорана. Але особливо схвилював ковбасницю бланк її власного торгового дому; на заголовку цього аркуша стояли слова: «Ковбасна Кеню-Граделів»,— а на звороті Огюст зраджував людину, що, на його думку, стояла йому на перешкоді до шлюбу.

Чиновник, видно, з певним наміром показав мадам Кеню ці документи.

— Ви не знаєте ні одного з цих почерків? — запитав він.

Ковбасниця пробуркотіла «ні» й підвелася. Ліза аж задихалася, схвильована тими відомостями. Вона спустила вуаль, щоб заховати обличчя, яке мимоволі палало від сорому. Її шовкове плаття тріщало, темні рукавички сховалися під великою шаллю. Лисий пан мляво посміхнувся, кажучи:

— Як бачите, мадам, ваші відомості трохи спізнилися... Проте я вам обіцяю, що на ваш вчинок звернуть увагу. Особливо порадьте своєму чоловікові, щоб він ні в що не втручався... Тут можуть виникнути деякі обставини...

Він не договорив і з легким поклоном підвівся зі свого крісла. Ліза зрозуміла, що час іти. За дверима вона побачила Логра і Лебігра, які мерщій одвернулися. Та вона зніяковіла ще більше за них. Ковбасниця проходила залами, коридорами, почуваючи, що потрапила в тенета поліції, що поліція все бачить і все знає. Нарешті вона вийшла на майдан Дофіна. На набережній Орлож вона пішла повільніше; вітрець із Сени освіжав її.

Найчіткіше мадам Кеню усвідомлювала непотрібність свого вчинку. Її чоловікові ніщо не загрожувало. Від цього їй стало легше, хоч водночас вона відчувала докори сумління. Ковбасниця обурювалася поводженням Огюста і трьох торговок, через яких вона потрапила в смішне становище. Вона пішла повільніше, стежачи очима за течією Сени; шаланди, почорнілі від вугільного пороху, спускалися за зеленою водою, а вздовж берега рибалки закидали вудки. Тепер виявилося, що не вона виказала Флорана. Ця думка, що несподівано майнула в її голові, здивувала її. А хіба вона погано зробила б, якби виказала дівера? Ковбасниця стурбувалася, здивувавшись, що сумління могло її обдурити. Анонімні листи, звичайно, річ дуже огидна. Вона ж, навпаки, просто пішла, назвала своє прізвище, всіх вигороджувала.

І раптом, згадавши про спадщину старого Граделя, ковбасниця зазирнула до себе в душу і зрозуміла, що вона ладна кинути у річку ці гроші, аби тільки зцілити свою ковбасну від її хвороби. Ні, вона не була скнарою, не через гроші пішла вона до префектури. Проходячи по мосту О-Шанж, Ліза вже зовсім заспокоїлась: до неї повернувся вартий заздрості душевний спокій. Це й краще, що інші випередили її у префектурі: тепер їй не доведеться обманювати Кеню, і вона спокійно спатиме.

— Що, купила квитки? — запитав чоловік, коли жінка повернулась додому.

Він схотів їх побачити і вимагав пояснення, на якому саме місці балкона їхні крісла. Ліза думала, що поліція зараз прийде, тільки-но вона зробить свою заяву, і її план піти до театру зводився до того, щоб чоловік не бачив, як арештовуватимуть Флорана. Вона сподівалася переконати його поїхати з нею на прогулянку, як вони часом робили: подружжя іноді їздило фіакром у Булонський ліс, обідало в ресторані, засиджувалося в якому-небудь кафе-шантані. Та тепер ковбасниця вважала, що це зайве. Вона, як завжди, провела день за прилавком, рум’яна, веселіша і привітніша, ніж звичайно, мовби видужала від якоїсь недуги.

— А бачиш, я правду казав, що повітря тобі на користь,— мовив Коню.— Ти пройшлася сьогодні вранці і тепер чудово виглядаєш.

— Ет, відчепися,— сказала йому, нарешті, жінка і знову зробилася серйозною.— Повітря паризьких вулиць зовсім некорисне для здоров’я.

Увечері в театрі «Гете» вони дивилися п’єсу «Милосердя Боже». Кеню в сюртуці й сірих рукавичках, ретельно зачесаний, увесь час розглядав в афіші імена артистів. Ліза, в корсажі з великим вирізом, була препишна; вона спиралася на червоний оксамитний бар’єр балкона руками у дуже вузьких білих рукавичках. Чоловік і жінка були глибоко зворушені нещастям Марії; командор справді був огидною людиною, а П'єро їх смішив, як тільки з’являвся на сцені. Від’їзд дитини, молитва в дівочій кімнаті, повернення бідної божевільної навернули на очі ковбасниці декілька слізок, які вона витерла легким дотиком хусточки. Але цей вечір перетворився для неї на справжній тріумф, коли, підвівши очі вгору; вона побачила на галереї Нормандку з матір’ю. Тут ковбасниця ще більше запаніла, послала Кеню до буфету купити коробку карамелі і почала недбало гратися перламутровим, багато позолоченим віялом. Рибна торговка була переможена; вона похилила голову, слухаючи, що їй потихеньку говорить мати. При виході обидві красуні зустрілись у вестибюлі і обмінялися невиразною усмішкою.

Того дня Флоран рано пообідав у Лебігра. Він чекав на Логра; горбань обіцяв привести до нього відставного сержанта, людину здібну, з якою треба було обговорити план нападу на Бурбонський палац та Ратушу. Насувалася ніч, з обіду сіявся дрібний дощик, і величезний Центральний ринок поринув у сиву імлу. Контури будівель проступали чорною масою на рудуватому похмурому небі, по якому брудними ганчірками тяглися хмари, мало не чіпляючись за дахи і ніби розриваючись об гострі шпилі громовідводів. Флоранові нудно було дивитися на болото й жовті потоки, що немов несли й розстеляли присмерк по брудних вулицях. Він бачив, як люди ховалися від дощу на тротуарах критих проходів, як парасольки бігали під зливою, а фіакри швидше і голосніше стукотіли по спустілих вулицях. Раптом небо з одного боку очистилося. На заході зайнялося червоне світло. Тоді в кінці вулиці Монмартр з’явилась ціла армія замітальників, і, вимахуючи мітлами, почала гнати перед собою цілі озера рідкого болота.

Логр не привів сержанта. Гавар подався обідати до своїх знайомих у Батіньйоль. Флоран мусив цілий вечір провести віч-на-віч з Робіном. Утікач майже весь час говорив сам один, і нарешті йому стало нестерпно сумно, його мовчазний товариш тільки хитав бородою й кожні чверть години простягав руку за склянкою, щоб ковтнути пива. Флоран з нудьги пішов спати. Але Робін, залишившися сам, ще довго сидів, задумливо насунувши капелюха на лоб і втупивши очі в свою склянку. Роза й хлопець-прислужник, які мріяли раніше зачинити винарню, бо в кабінеті не було компанії, мусили зачекати добрих півгодини, доки Робін нарешті пішов додому.

Флоранові в своїй кімнаті стало страшно лягти в ліжко. Він відчував один із тих приступів нервової хвороби, що траплялось часом, коли його цілими ночами переслідували страшні кошмари. Напередодні він був у Кламарі на похороні Верлака, який помер після жахливої агонії. Флоранові ще ввижалася вузька труна, яку спускали в землю. Особливо не міг він відігнати од себе образ мадам Верлак, з її плаксивим голосом, але без слідів сліз в очах; вона весь час ходила слідом за Флораном, говорила про неоплачену труну й похорон, про те, що не знає, як розплатитися за все, не маючи жодного су в кишені, бо аптекар довідався про смерть Верлака і ще напередодні зажадав сплатити йому весь борг. Флоран змушений був дати грошей на труну і розрахуватися з могильниками. Коли він уже зібрався йти, мадам Верлак подивилася на нього з таким нещасним виглядом, що він залишив їй ще двадцять франків.

Ця смерть була для нього тепер дуже прикра. Знову поставало питання про місце інспектора, його почнуть турбувати, захочуть затвердити на посаді, а це загрожувало небезпечними ускладненнями, які могли викликати в поліції підозріння. Флоранові хотілося, щоб повстання спалахнуло вже завтра й дозволило йому викинути на вулицю кашкета з галунами. З тривожними думками в голові вийшов він на балкон, бажаючи, щоб подув вітру цієї теплої ночі освіжив його гарячий лоб. По зливі вітер ущух. Темносинє небо було безхмарне й ще дихало палом грози. Обмитий Центральний ринок простирав перед ним свою громадину, однакового кольору з небом; як і на небі, на ньому світилися жовті зірки газових вогників.