Розділ «V»

— Тим гірше для них! — підхопила Кадіна, кінчаючи своє заняття.— Вони куди смачніші, як добре відгодовані... За дві години їх присилують проковтнути солоної води, щоб м’ясо було біліше та ніжніше, а ще за дві години їх заріжуть... А якщо хочете подивитись, як це робиться,, то в нас є зовсім готові на заріз. Маржолен зараз почне розправлятися з ними.

Маржолен поніс у ящику з півсотні голубів. Клод з Флораном пішли за ним. Маржолен розташувався долі біля одного з басейнів, поставив біля себе ящик і поклав на щось подібне до цинкової коробки дерев’яну раму з тоненькими поперечками. Потім узявся різати птахів. Швидко повертаючи в пальцях ніж, хлопець хапав голубів за крила, вдаряв ручкою голуба по голові, щоб приголомшити його, і зараз же стромляв у горло вістря. Голуби тільки стріпувалися, наїживши пір’я, а Маржолен складав забитих у ряд, просовуючи їхні голови між поперечок дерев’яних гратів, покладених над цинковою коробкою, куди крапля за краплею стікала кров. І все це робилося розміреними рухами: тук-тук! — удар по черепу ручкою, що розколювала його, змах руки, яка швидко хапала живого птаха з одного боку і складала мертвих по другий бік. Одначе Маржолен незабаром почав діяти швидше, аж повеселішав, очі його розгорілись, і він присів накарячки, мов великий, веселий дог на задні лапи. Нарешті дурень зареготав і почав наспівувати: «Тук-тук! Тук-тук! Тук-тук!»,— супроводжуючи ритмічні помахи ножа клацанням язика, вдаючи стукіт млина, який, здавалося, трощив пташині голови. Голуби висіли, мов шовкові клаптики.

— Що, дурню, весело тобі? — спитала Кадіна, також сміючись.— Які смішні ці голуби, коли вони втягають голову в плечі, щоб сховати горло!.. А недобрі ці птахи! Якби їхня сила, то заклювали б нас.

І, сміючися ще голосніше з наростаючої гарячкової поквапливості Маржолена, Кадіна додала:

— Я також пробувала, але не можу так швидко різати голубів... Якось він переколов протягом десяти хвилин цілу сотню.

Дерев’яні грати наповнювалися. Чути було, як у цинкову коробку капає кров. Тут Клод, повернувшись до Флорана, побачив, що його приятель дуже зблід, і поспішив вивести його. Нагорі Клод посадив бідолаху на приступці сходів.

— Що вам таке? — запитав він, дружньо плескаючи його по плечу.— Ви мало не зомліли, наче жінка.

— Це від смороду в льоху,— пробелькотів трохи зніяковілий Флоран.

Голуби, яких силоміць годували зерном і напували солоною водою, а потім різали, нагадували йому голубів з Тюїльрійського саду, що гуляли у своєму вбранні з атласу з різноколірним відливом по травичці, жовтій од сонячного проміння. Він чув, як вони туркотали на мармуровій руці античної статуї серед глибокої тиші саду, а під каштанами, в холодку, маленькі дівчатка гралися в серсо. І тоді, дивлячись на цю жирну русяву тварюку, що спокійно різала, трощила ручкою ножа кістки і стромляла в горло пташки вістря, Флоран похолов; він відчув, що ось-ось упаде, ноги його підгиналися, вії опустилися.

— Хай йому біс! — скрикнув художник, коли Флоран нарешті очуняв.— Ну, в солдати ви не годні були б... Але ж і ті хороші, хто засилав вас у Кайєнну! Невже вони злякалися вас? Проте, друже милий, коли ви розпочнете заколот, то самі побоїтесь вистрілити з револьвера, щоб, боже борони, не вбити кого ненароком.

Флоран підвівся, не відповівши. Він спохмурнів, і зморшки порізали його лице, сповнене відчаю. Нарешті він пішов, а Клод повернувся в льох. Флоран попрямував до рибного павільйону, знову міркуючи над планом нападу збройних загонів, що мали атакувати Бурбонський палац. На Єлісейських полях загримить гармата, ворота будуть розбиті, по сходах потече кров, на колони бризне людський мозок. Ця картина бою швидко промайнула в його уяві. Він, блідий як смерть, не міг дивитись на бій і затулив собі обличчя руками...

Коли Флоран переходив вулицю Пон-Неф, йому здалося, наче з фруктового павільйону визирнуло бліде обличчя Огюста з витягненою шиєю. Підмайстер, мабуть, підглядав за кимось; він витріщав очі і мав дурний, ошалілий вигляд. Хлопець швидко зник, прожогом побігши до ковбасної.

«Що з ним таке? — подумав Флоран.— Невже це я налякав його?»

Цього ранку в Кеню-Граделів сталися дуже важливі події. На світанку Огюст, зовсім розгублений, прибіг будити господиню, кажучи, що прийшла поліція арештувати пана Флорана. Потім, заникуючись ще більше, він незв’язно повідомив, що Флорана немає вдома, що той, мабуть, утік. Красуня Ліза в нічній кофточці, без корсета, не звертаючи ні на кого уваги, швидко піднялася в кімнату дівера і захопила там фотокартку Нормандки, попередньо переконавшись, що її з чоловіком ніщо не компрометує. Спускаючись сходами, вона зустріла на другому поверсі поліцаїв. Комісар попросив її супроводити їх. Він трошки поговорив стиха з нею ї розташувався із своїми людьми в кімнаті, порадивши ковбасниці відчинити крамницю, як звичайно, щоб ні в кого не виникло підозріння. Пастка була готова.

У цій пригоді Лізу турбувало тільки те, що бідному Кеню буде прикро. Вона боялася, що він зіпсує всю справу своїми сльозами, коли довідається, що прийшла поліція. Тому господиня зажадала від Огюста заприсягтися, що він нікому й слова не скаже. Сама ж повернулася в спальню надіти корсет і розповіла заспаному чоловікові цілу історію. За півгодини вона стояла на порозі ковбасної, зачесана, затягнена, мов полакована, з рожевим обличчям. Огюст спокійно прибирав на вітрині. Кеню з’явився на хвилину на тротуарі, злегка позіхаючи, розганяючи сон на свіжому ранковому повітрі. Ніщо не вказувало на драму, що зав’язувалася нагорі.

Але комісар сам сполохав квартал, прийшовши з трусом на квартиру до Мегюденів на вулиці Пірует. Він мав найточніші відомості. В анонімних листах, одержаних префектурою, запевнялося, що Флоран найчастіше ночує в Нормандки. Може, він і тепер там переховується? Комісар з двома підлеглими голосно постукав у двері і зажадав іменем закону впустити його. Мегюдени тільки почали вставати. Розлючена стара пішла відчиняти, але зараз же заспокоїлась і почала злісно посміхатися, довідавшись, у чому справа. Вона сіла на стілець, застібаючи плаття.

— Ми люди порядні,— сказала вона,— нам нічого боятися, ви можете робити обшук.

Тимчасом Нормандка не поспішала відчиняти дверей своєї кімнати, і комісар дав наказ виламати їх. Молодиця вдягалася; груди її були відкриті, пишні плечі голі, зубами вона притримувала спідницю. Брутальне вторгнення, якого Луїза не могла зрозуміти, розлютило її: вона випустила спідницю і хотіла в одній сорочці кинутися на поліцаїв, почервонівши більше від гніву, ніж від сорому. Комісар, побачивши високу роздягнену жінку, виступив наперед, затуляючи своїх людей, і повторив холодним тоном:

— Іменем закону! Іменем закону!

Тоді Луїза з істеричним плачем упала в крісло, знесилена, не розуміючи, чого від неї хочуть. Волосся її розпустилося, сорочка не досягала колін. Поліцаї крадькома поглядали на неї. Комісар кинув їй шаль, що висіла на цвяху. Луїза навіть не вкрилася нею і почала плакати ще голосніше, дивлячись, як чужі люди грубо риються в її постелі, мацають подушки, оглядають простирадла.