Розділ «V»

Він повернувся в ризницю. Ліза, виходячи, зазирнула туди, цікавлячись, чи ще молиться Клер; але Клер уже повернулася до своїх коропів і вугрів; у каплиці діви Марії, де запанувала цілковита темрява, виднілися тільки стільці, перевернуті в побожному захваті жінками, що ставали там навколішки.

Коли красуня ковбасниця знову переходила майдан, красуня Нормандка, що на неї чекала, впізнала суперницю по широких спідницях.

— Ну-ну! — скрикнула вона.— Гладуха понад годину висиділа в церкві. Коли попи висмоктують з неї гріхи, то прислужники в чергу стають, щоб виливати відрами той бруд на вулицю.

Наступного ранку Ліза піднялася до Флоранової кімнати. Там вона спокійно розташувалася, певна, що її не потурбують, маючи намір збрехати, якби Флоран застукав її у себе, начебто прийшла глянути, чи чиста білизна на постелі. Ліза бачила його внизу, в павільйоні морської риби, де він був дуже заклопотаний. Сівши до столу, вона висунула шухляду, поклала її до себе на коліна й обережно спорожнила, звертаючи увагу на те, як лежали папери, щоб покласти їх потім назад у такому ж порядку. Спочатку Ліза знайшла перші розділи твору про Кайєнну, потім різні плани й проекти: проект заміни збору податків на таксу торговельних угод, план реформи адміністративної системи Центрального ринку і багато інших. Ці сторінки, дрібненько списані, здалися Лізі надзвичайно нудними. Вона вже хотіла засунути шухляду, переконавшися, що Флоран десь в інше місце ховає докази своїх злочинних намірів, і роздумувала, чи не слід перерити його ліжко, коли раптом їй навернувся на очі конверт з портретом Нормандки. Фотографія була трохи темна. Молодиця сфотографувалася стоячи, спершись правою рукою на усічену колону. На ній були всі її самоцвіти й нова пишна шовкова сукня, а на лиці грала безсоромна посмішка. Ліза раптом забула і Флорана, і свій страх, і навіть мету, з якою, прийшла сюди. Вона поринула в споглядання, як жінка, що може вивчати свою суперницю, не поспішаючи, не боячись, що її застукають на цьому. Ніколи ще не щастило їй розглянути так близько Луїзу Мегюден. Ліза роздивлялась її волосся, ніс, рот, то віддаляючи, то наближаючи до очей фотографію. Потім, закопиливши уста, ковбасниця прочитала на звороті напис, зроблений великими кривими літерами: «Луїза своєму другові Флоранові». Це обурило її і здалося їй признанням. Її охопило бажання взяти фотографію й тримати в себе, як зброю проти ворога. Але ковбасниця поволі поклала її назад у конверт, подумавши, що це було б погано і що однаково вона і опісля знайде тут цю фотографію.

Потім, гортаючи знову окремі сторінки й складаючи їх по порядку, мадам Кеню здумала подивитись у самий глиб шухляди, куди Флоран відсунув Огюстінині голки й нитки. Тут, між молитовником та сонником, вона знайшла те, що шукала: дуже небезпечні нотатки, загорнуті в сірий папір. Ідея повстання, повалення імперії шляхом збройного перевороту, яку колись увечері висунув Логр у винарні Лебігра, поволі дозріла в палкій Флорановій уяві. Незабаром він уже вбачав у цьому свій обов’язок, своє призначення. Він знайшов, нарешті, мету своєї втечі з Кайєнни й повернення в Париж. Уявивши собі, що його покликано помститися за свою худорбу цьому ситому місту, яке гладшало, поки захисники права вмирали з голоду в засланні, втікач узяв на себе роль судді й мріяв підвестися на весь зріст, на самому Центральному ринку, щоб роздавити царство обжерливості та пияцтва. Настирлива ідея легко прищепилася цій людині з чуттєвим темпераментом; усе набирало в його уяві загрозливих перебільшених розмірів; йому ввижалися найдивніші історії; він уявив собі, що, повернувшись із заслання, підпав під владу ринку, який заволодів ним, щоб позбавити сили духу, отруїти своїм смородом. Потім йому почало здаватися, що Ліза надумала обернути його на тварину; останні два-три дні він уникав невістки, наче засобу, що може розчинити його непохитну волю; він боявся наближатися до неї. Ці напади безглуздого жаху, обурення глибоко ображеної людини переходили раз-у-раз у найбільшу ніжність, у потребу в коханні, яку він приховував з чисто дитячою соромливістю. Особливо вечорами мозок Флорана був запаморочений шкідливими випарами. Змучившись за день, почуваючи, що в нього напружені нерви, відмовляючись од сну через жах перед цією подобою небуття, він допізна засиджувався в Лебігра або в Мегюденів; повернувшись до себе, Флоран ще не лягав спати, а сідав писати, готуючи план горезвісного повстання. Потроху він виробив цілий проект організації. Він поділив Париж на двадцять секторів, по одному на кожен район, на чолі з шефом, що був ніби головнокомайдуючий, з двадцятьма помічниками, яким давалось по двадцять рот. Начальники секторів повинні були щотижня сходитись на нараду, щоразу в іншому місці; проте для більшої безпеки однодумці знали тільки ім'я ротного командира, а той, у свою чергу, знав тільки начальника свого сектора. Крім того, щоб збити з пантелику поліцію, Флоран вважав за корисне, щоб усі ці роти гадали, що вони зобов’язані виконувати різні функції. Пустити в діло ці заготовлені сили було б зовсім легко. Тільки треба було дочекатися, доки сформуються кадри, а тоді використати момент першого політичного заколоту. В розпорядженні змовників спочатку буде лише декілька мисливських рушниць, тому насамперед треба буде захопити вартових, обеззброїти пожежників, поліцію та кадрових солдатів. Слід уникати збройної сутички, а впливати на цих людей словом, пропонуючи їм іти разом з народом. Після цього повстанці мали вирушити до Законодавчого корпусу, а звідти до міської ратуші. Цей план, до якого Флоран повертався щовечора, як до сценарію драми, що розряджала його нервове збудження, був написаний на клаптиках паперу з поправками, які доводили, що автор іще йшов навпомацки, і давали змогу простежити поступово розвиток його дитячої й одночасно вченої витівки. Коли Ліза перечитала знайдені нотатки, не зрозумівши їх як слід, то затремтіла вся і не насмілювалася більше торкатися цього паперу, боячись, що він, як заряджена вогнепальна зброя, вистрілить в її руках.

А найбільше налякала ковбасницю остання замітка. На піваркушику паперу Флоран намалював форму значків, по яких мали розрізнятися начальники секторів та їхні помічники; поряд з ними були вміщені ротні значки. Олівцем було позначено навіть колір значків для всіх двадцяти секторів. Окремою відзнакою начальників були червоні шарфи, а помічників — червоні пов’язки на рукаві. Лізі це здавалося негайним здійсненням повстання; вона вже бачила, як люди з червоними кусками матерії проходять повз її ковбасну, розбиваючи кулями дзеркала та мармур, крадуть ковбаси й сосиски з вітрин. Мерзенні проекти дівера були замахом і на неї, на її добробут. Ліза засунула шухляду й оглянула кімнату; в неї майнула думка, що це ж вона сама оселила в себе цю людину, яка тепер спала на її простирадлах, користалася її меблями. І Ліза впадала у відчай від думки, що Флоран ховає огидну пекельну машину в малесенькому непофарбованому столику, який колись, як вона ще була дівчиною, за життя дядька Граделя, стояв у її кімнаті,— в невинному столику, що хитався на своїх ніжках.

Вона стояла, думаючи про те, що ж тепер робити. Насамперед немає рації про все це розповідати Кеню . Їй спало на думку поговорити з самим Флораном; проте Ліза боялася, що він тоді десь в іншому місці готуватиме здійснення своїх намірів і від злості наговорить на їхню сім’ю. Ковбасниця потроху заспокоїлась, вирішивши стежити за ним. При першій же небезпеці видно буде, що робити, бо ж, на щастя, тепер вона мала у своїх руках засіб відправити його назад у заслання.

Повернувшись до своєї крамниці, Ліза побачила, що Огюстіна дуже схвильована. Виявилося, що маленька Поліна з півгодини тому зникла невідомо куди. На Лізині

збентежені запитання продавщиця могла тільки відповісти:

— Не знаю, мадам... Вона щойно була тут, на тротуарі, з якимось маленьким хлопчиком... Я на них дивилася; потім треба було почати окіст для одного пана, а вони тимчасом десь зникли.

— Закладаюся, що це Мюш! — скрикнула Ліза.— Ах, поганий хлопчисько!

І справді, це був Мюш. Поліна в цей день вдягла новеньке блакитне смугасте вбрання й захотіла похизуватися в ньому. Вона стояла, випроставшись, біля своєї крамниці, дуже розсудлива, закусивши губу з поважним виглядом шестилітньої маленької жінки, що боїться забруднитись . Її коротенькі туго накрохмалені спіднички здувались, як спідниці балетної танцюристки, відкриваючи акуратно натягнені біленькі панчішки та блискучі ясноблакитні черевички; довгий фартушок, що починався від самого вирізу на шийці, був оздоблений на плечах вузеньким вишиваним воланом, який спадав на чарівні дитячі ручки, пухкенькі й рожеві. У вухах її були бірюзові сережки, на шиї блищав хрестик, на гладенько зачесаному волоссі була блакитна оксамитка. Товстенька й ніжна дівчинка дуже скидалася на свою матір і мала суто паризьку грацію нової ляльки.

Мюш, з Центрального ринку, побачив її. Він пускав у канаву маленьких поснулих рибок, які забирала вода, біг слідом за ними по тротуару і кричав, що вони плавають. Побачивши Поліну, таку чистеньку й причепурену, хлопчик вирішив перейти на той бік вулиці. Він пішов як був, без шапки, в розідраній блузі; штани його спадали, і виднілася сорочка. Взагалі Мюш був обідраний, як семилітній бешкетник. Мати суворо заборонила йому гратися «з тою дурною гладухою, яку батьки так напихають, що вона скоро лусне». Хлопчик з хвилину походив навколо, нарешті наблизився до дівчинки й хотів торкнутися пальцем блакитних смужок гарненької сукні. Спочатку його увага була дуже приємна Поліні, але від його пальця вона відсунулася з гидливою міною, промовивши:

— Не чіпай... Мама не дозволяє...

Це насмішило маленького Мюша. Він був великий задерика й майстер на різні витівки.

— Дурна ти, кажу тобі... Що з того, що мама не дозволяє?.. Давай у штовханці гратися!

Тут, видно, з’явився в нього злий намір забруднити вбрання дівчинки. Поліна, побачивши, що він хоче її штовхнути в спину, відсунулась далі, вдаючи, що йде додому. Тоді він зробився дуже лагідний і підтяг свої штанці з виглядом світської людини.

— Дурненька, це ж жарти!.. Ти така гарна в цьому вбранні. Це мамин хрестик?

Поліна запишалася, кажучи, що хрестик її власний. Мюш тимчасом непомітно довів дівчинку до рогу вулиці Пірует; він мацав її спіднички, дивуючись, що вони такі цупкі; його похвала була для малої безмежно приємна. Відколи вона вийшла на тротуар показати своє вбрання, ніхто не звертав на неї уваги, і це було їй прикро. Проте, незважаючи на Мюшові компліменти, дівчинка не хотіла сходити з тротуару.

— Ач, яка финдюрка! — скрикнув він знову грубо.— Як дам тобі, так і перекинешся в болото, мадам Фуфу!