Розділ «V»

— Для вас — нічого,— відповіла мадам Лекер.— Я вам дарую його.— І додала: — От якби я була багата!..

Тоді мадмуазель Саже сказала, що колись воно так і буде. Творожний сир уже зник у неї в кошику. Торговка маслом знову спустилася в льох, а стара дівуля проводила Сар’єтту аж до її крамниці. Там вони ще побалакали про пана Жюля. Фрукти поширювали навколо свіжі пахощі весни.

— Ну, у вас краще пахне, ніж у вашої тітки, мене аж нудило там. Як це вона може жити в такому смороді? Тут принаймні гарно й приємно. Тому й ви, моя кралечко, вся така рожевенька!

Сар’єтта засміялась. Вона любила компліменти. Потім вона продала якійсь дамі фунт мірабелі, примовляючи, що ця ягода — чистий цукор.

— Я б теж купила мірабелі,— прошепотіла мадмуазель Саже, коли покупниця відійшла,— але мені так трошки треба... Знаєте, я жінка самотня...

— Так візьміть жменю!—вигукнула гарненька брюнетка.— Я від того не збіднію. Та, будь ласка, як побачите Жюля, пошліть його до мене. Мабуть, він курить сигару на першій лавочці у великому проході праворуч.

Мадмуазель Саже розчепірила пальці, щоб захопити більше мірабелі, яка приєдналась до сиру в її кошику. Вона зробила вигляд, наче хоче вийти з ринку, але насправді обійшла його навкруги по одному з проходів, ідучи поволі й міркуючи, що мірабелі та сир — це, власне кажучи, бідненький обід. Звичайно, після свого денного обходу ринку, коли Саже не вдавалося наповнити кошик дарунками торговок, яких вона засипала ласкавими словами та плітками, стара мусила задовольнятися недоїдками. Вона непомітно повернулася до павільйону молочних продуктів. Там, з боку вулиці Берже, за конторами комісіонерів, що привозять устриці, є рундуки з вареним м’ясом. Щоранку маленькі криті, з відтулинами фургони у форімі ящиків, оббиті цинком, зупиняються біля дверей великих кухонь і привозять сюди різні недоїдки з ресторанів, посольств і міністерств. Ці недоїдки сортують у льоху і о дев’ятій годині в рундуках виставляють тарілі з порціями страв на три й на п’ять су,— кусочки м’яса, рештки дичини, риб’ячі голови або хвости, городину, ковбаси, навіть десерт: ледве почате тістечко і майже цілі цукерки. Голодний люд, дрібні службовці, жінки, яких трусить пропасниця, стоять тут низкою, а вуличні хлопці часто обсвистують блідих, як мерці, скнар, що купують цю провізію, підозріливо оглядаючись на всі боки, боячися, щоб їх ніхто не побачив. Мадмуазель Саже прослизнула до одного рундука, власниця якого говорила, що продає недоїдки тільки з Тюїльрі. Одного разу вона навіть продала старій кусочок баранини, запевняючи, що його взято з тарілки самого імператора. Цей кусочок, з’їдений з деякими гордощами, був ніби втіхою для чванливої старухи. А ховалася вона тільки для того, щоб не позбутися права заходити в магазини ринкового кварталу, ніколи нічого не купуючи . Її тактика полягала в тому, щоб сваритися з торговками, розвідавши їхні історії. Потім вона йшла до інших, покидала їх і знову поверталась, обходячи весь ринок; це допомагало їй бути в усіх крамницях, як у себе вдома. Можна було подумати, що стара купує силу провізії, а насправді вона живилася подачками та недоїдками, які купувала в разі невдачі за власні гроші.

Того вечора перед яткою стояв тільки високий дід; він нюхав тарілку, де були риба і м’ясо. Мадмуазель Саже теж почала нюхати кусочок застиглого топленого сала, що коштував три су. Вона поторгувалася, їй віддали за два. Топлене сало також зникло в кошику. Але підійшли інші покупці; всі вони однаковим жестом наближали носи до тарілок. Запах виставлених страв був неприємний: від них тхнуло жирним посудом та погано вимитим столом.

— Зайдіть до мене завтра,— сказала торговка старій.— Я вам приховаю чогось смачненького... Сьогодні ввечері в Тюїльрі великий обід.

Мадмуазель Саже обіцяла зайти, як раптом, повернувшись, побачила Гавара, який усе чув і дивився на неї. Вона дуже почервоніла, підняла свої кістляві плечі й пішла, вдаючи, що не впізнає його. Проте він з хвилину йшов слідом за нею, знизуючи плечима та бурмочучи, що його більше не дивує злість цієї пекучої кропиви, відколи він довідався, що «вона отруюється паскудством, відрижкою Тюїльрі».

Другого ж дня по ринку пішов глухий поголос. Так мадам Лекер і Сар’єтта додержали своєї клятви про мовчанку. У цих обставинах мадмуазель Саже виявила велику спритність: вона мовчала, залишаючи тітці з небогою поширювати історію про Флорана. Спочатку це була скорочена розповідь, яку в найпростіших словах передавали на вухо; потім виникли різні версії, епізоди розросталися, склалася легенда, в якій Флоран відігравав роль привида. Він забив десятьох жандармів на барикаді вулиці Гренета й повернувся з каторги на кораблі піратів, які вбивали всіх, хто їм попадався на морі; коли він приїхав, його бачили вночі з підозрілими людьми, в яких він був за начальника. Тут фантазія торговок розгулялася на волі, створюючи найдраматичніші образи: говорилося про зграю контрабандистів у центрі Парижа або про велике товариство, що керувало всіма грабунками на ринку. Кеню-Граделів дуже жаліли і в той же час злісно натякали на спадщину. Ця спадщина підбурювала всіх. Загальна думка була така, що Флоран повернувся з метою одержати свою частку грошей. Через те що важко було пояснити, чому не поділено спадщину, то вигадали, начебто каторжник тільки вичікував слушного часу, щоб усе забрати собі. Одного дня Кеню-Граделіїв знайдуть забитими. Розповідали, наче щовечора між обома братами та красунею Лізою відбуваються жахливі сварки.

Коли ці байки дійшли до вух красуні Нормандки, вона, сміючись, знизала плечима:

— Що це ви говорите? Ви зовсім не знаєте Флорана. Це така мила людина, лагідна, як овечка.

Вона відмовила Лебігрові, що спробував формально запропонувати їй свою руку. Вже місяців зо два Лебігр щонеділі дарував Мегюденам пляшку лікеру. Роза з покірним виглядом сама приносила цей подарунок. Вона завжди переказувала від хазяїна Нормандці якийсь комплімент, привітне слово й повторювала це якнайточніше, видно, ніскільки не сердячись на нього за таке доручення. Коли Лебігрові було відмовлено, він, щоб показати, що анітрохи не образився і не втратив надії, другої ж неділі послав Розу до Мегюденів з двома пляшками шампанського та великим букетом. Роза передала все це Луїзі, повторивши дослівно такий мадригал:

— Пан Лебігр просить вас випити це вино за його здоров'я, що дуже постраждало з відомої вам причини. Він сподівається, що ви згодом його вилікуєте, ставши для нього такою самою милою та доброю, як ці квіти...

Нормандку дуже насмішив захоплений вигляд служниці. Вона поцілувала дівчину й заговорила з нею про її господаря, кажучи, що чула, наче він дуже вибагливий. Молодиця розпитувала Розу, чи дуже вона кохає пана Лебігра, чи носить він шлейки та чи хропе вночі. Потім наказала Розі забрати назад і шампанське, і квіти.

— Передайте панові Лебігру, щоб він більше не посилав вас... Ви надто лагідні, моя мила. Мені аж прикро бачити вас з пляшками під пахвою... Та невже ви такі лагідні, що не годні вашому панові хоч очі видряпати?!

— Боже мій, та він же мене посилає! — відповіла Роза, виходячи з кімнати.— А ви даремно його ображаєте... Він дуже красивий чоловік.

Нормандку скорила ніжна вдача Флорана. Красуня, як і раніше, сиділа на уроках Мюша ввечері біля лампи, мріючи вийти заміж за цього хлопця, такого доброго до дітей. Вона й далі б продавала б рибу, а Флоран з часом зайняв би якусь видатну посаду в управлінні Центральним ринком. Та ці мрії розбивались об пошану, яку мав до неї вчитель; він чемно вітався з нею, проте тримався на відстані, а їй хотілося б сміятися з ним, дозволити йому позалицятися до неї, кохати так, як вона вміла кохати. Впертий опір Флорана якраз і примушував Луїзу Мегюден мріяти про шлюб; вона уявляла собі, що цей шлюб принесе велике задоволення її честолюбству. Флоран жив іншим життям, він стояв вище за неї, і їй хотілося піднятися до нього. Може, він і задовольнив би її бажання, якби не полюбив так щиро Мюша; крім того, йому було бридко мати полюбовницю в домі, де поряд жили мати й сестра.

Нормандка з великим здивуванням вислухала біографію свого милого. Досі він ніколи не розповідав її. Луїза почала докоряти йому. Незвичайні пригоди надали ще більше пікантності її коханню до Флорана. Він протягом кількох вечорів мусив описувати їй усе, що з ним було. Луїза боялася, що поліція, нарешті, розвідає, де він, але Флоран заспокоював її, кажучи, що це було надто давно і тепер нічого боятися поліції. Колись увечері він розповів Луїзі про жінку на бульварі Монмартр, про даму в рожевому капелюшку, з простріленими грудьми, чия кров пролилась на його руци. Він ще часто згадував про неї . Її сумний образ стояв перед ним у ясні ночі в Гвіані; він повернувся до Франції з божевільною мрією колись ясним сонячним днем зустріти її десь на вулиці, хоч і відчував досі мертву вагу її тіла впоперек своїх ніг. Може, вона ожила! Іноді, коли Флоран ходив вулицями, він раптом відчував удар у серце: йому здавалося, що він упізнав її в юрбі. Тремтячи від хвилювання, Флоран бігав за рожевими капелюшками, за шалями, що спускалися з плечей. Заплющивши очі, він бачив, наче незнайомка йде, наближається до нього; та ось шаль спадала з неї, і на хусточці виступали дві червоні плями; молода жінка з’являлася перед ним бліда, як віск, з нерухомими очима, із скривленими губами. А найболячіше було Флоранові те, що він не знає її імені, що в нього від неї залишилася сама, тільки тінь, наче втілена журба. Коли Флоран думав про жінку взагалі, перед ним завжди поставала вона —єдино добра, єдино чиста. Він часто ловив себе на химерній думці, що вона шукала його на тому бульварі, де була вбита, і певний був, що якби вони зустрілися на кілька секунд раніше, то вона, подарувала б йому життя, сповнене щастя. І Флоран не хотів іншої жінки, інші для нього не існували. Коли він говорив про неї, його голос так тремтів, що Нормандка інстинктом закоханої жінки все зрозуміла, і в ній прокинулися ревнощі.