Розділ «V»

— Та він ще й не те робив,— додала мадмуазель Саже.— Не раджу вам зустрічатися з ним опівночі.

— Ах, мерзотник!—промурмотіла перелякана вкрай мадам Лекер.

У павільйон проникало скісне сонячне проміння. Сири почали ще дужче пахнути. В цю хвилину переважав сморід мароля; він пускав сильні потоки запахів, смердів, як перепріла солома в хліві, перебиваючи нудний запах масла. Потім вітер наче змінився; несподівано до трьох жінок почали долинати зітхання лімбурзького сиру, кислі та гіркі, наче вони виривалися з грудей умираючого.

— Тоді, значить, цей Флоран — дівер гладкої Лізи... Отже, він не живе з нею,— зауважила мадам Лекер.

Усі вони оторопіло зглянулися, вражені цим новим поворотом справи. Їм прикро було відмовитись од своєї попередньої версії. Та стара дівуля наважилася сказати, знизуючи плечима:

— Одне другому не перешкоджає... Хоч, правду кажучи, мені самій здається, що це вже занадто... А проте я не присяглася б, що воно не так.

— Якщо це було, то давно,— вставила Сар’єтта.— Не може він тепер жити з нею, бо ви ж його бачили з обома Мегюден.

Мадмуазель Саже це дошкулило.

— Авжеж, бачила, як вас, моя кралечко, бачу! — скрикнула вона, подумавши, що їй не вірять.— Він щовечора плутається в спідницях сестричок Мегюден... А втім, нам це байдуже. Хай собі живе з ким хоче, правда? Ми — жінки чесні, нас це не торкається. А який паскудник!

— Ти що й казати,— підтримали кумасі,— справжній злодій!

Проте справа набувала трагічного повороту. Плетухи потішали себе тим, що хоч тепер і немає більше приводу гудити Лізу, зате можна сподіватися, що Флоран доведе справу до жахливої катастрофи. Видно, він мав погані наміри; такі люди, як він, повертаються із заслання тільки для того, щоб скрізь сіяти смуту; потім така людина не могла поступити в Центральний ринок на службу без якогось злочинного наміру. Тут пішли найпотворніші припущення. Тітка з небогою заявили, що вони повісять ще по одному замку на своїх коморах; Сар’єтта навіть пригадала, що на тому тижні в неї вкрали кошик персиків. Але мадмуазель Саже остаточно перелякала їх, зауваживши, що «червоні» не роблять так: їм кошик персиків, як собаці муха; вони збираються бандами по двісті-триста чоловік, щоб усіх перебити, а там уже спокійно грабувати.

— Це в них називається політикою,— сказала вона з поважністю досвідченої людини.

Мадам Лекер мало не зомліла; їй уже ввижався охоплений пожежею Центральний ринок у ту ніч, коли Флоран із своїми змовниками залізе до льохів, щоб звідти кинутись на Париж.

— Ох, я згадала, тут же ще справа йде про спадщину старого Граделя,— раптом вигукнула Саже.— Ну-ну, цим Кеню тепер не до сміху!

Вона зовсім зраділа. Плітки перейшли на інший грунт. Жінки напали на подружжя Кеню, коли Саже розповіла про гроші, які Ліза знайшла у кадубі, де солили сало; цю подію вона знала до найменших подробиць. Вона називала навіть цифру: вісімдесят п’ять тисяч франків дарма що Ліза та її чоловік не могли пригадати, щоб хоч одній живій душі сказали про гроші. Певна річ, Кеню, видно, не видали «сухому довгалеві» його частки, бо він був би краще вдягнений. Може, він навіть і не знає нічого про історію із спадщиною. Всі вони злодії, ці людці. Тоді три жінки, наблизивши свої голови одна до одної і притишивши голоси, погодилися, що нападати на красуню Лізу, мабуть, небезпечно, але «з червоним» слід звести рахунки, щоб він не розтринькав грошей бідного пана Гавара.

Коли згадали Гавара, запанувала мовчанка. Приятельки обережно ззирнулись. Вони трошки задихалися, і їм особливо гостро вдарив у ніс камамбер. Його запах, що нагадував запах крупної дичини, переміг слабші запахи мароля та лімбурзькрго сиру; він заглушив усі інші запахи дивовижним смородом. У цей могутній акорд тонким струмком, мов звук сопілки пастуха, вривався часом запах пармезана, а сири брі домішували сюди солодку нудність тамбуринів. Потім знову піднявся задушливий сморід від ліваро, і ця симфонія протрималася хвилину на пронизливій ноті жероме з анісом, протяжній, як у органа.

— Я бачилася з мадам Леонс,— знову почала мадмуазель Саже, таємничо підморгнувши.

Слухачки наставили вуха. Мадам Леонс була воротаркою Гавара на вулиці Косонрі. Гавар мешкав там у старому-будинку, що трохи осів. На нижньому поверсі був склад апельсинів та лимонів; власник його наказав пофарбувати фасад блакитною фарбою аж до другого поверху. Мадам Леонс вела господарство Гавара, зберігала ключі від шаф, приносила йому нагору лікарський відвар, коли він застуджувався. Це була жінка сувора, років п’ятдесяти; говорила вона повільно, розтягуючи слова. Вона розгнівалась одного разу, коли Гавар ущипнув її за стан, а проте це не завадило їй поставити йому п’явки на одне дуже делікатне місце, коли він якось забився. Мадмуазель Саже, яка щосереди акуратно з’являлась до її кімнатки пити вечірню каву, зав’язала з нею ще тіснішу дружбу, відколи там оселився торговець живністю. Цілими годинами розмовляли вони про цього гідного чоловіка. Вони дуже любили його і бажали йому щастя.

— Аякже, аякже, я бачила мадам Леонс,— повторила стара.— Вчора ми з нею пили каву... І застала я її тяжко засмученою. Пан Гавар, здається, тепер щовечора повертається не раніше першої години. У неділю вона навіть носила йому бульйон до його кімнати, помітивши, що він має дуже поганий вигляд.

— Е, вона знає, що робить,— відказала мадам Лекер, бо її дуже турбувало таке ніжне піклування воротарки.