Розділ «I»

— Не зупиняймось тут, ходімте... Тут є зайві очі і зайві язики.

Зайшовши в критий прохід, вони розговорилися. Флоран розповів, що був на вулиці Пірует. Гаварові це здалось дуже кумедним; він багато сміявся і розповів утікачеві, що його брат Кеню переїхав на іншу квартиру і знову відкрив ковбасну за два кроки звідти, на вулиці Рамбюто, навпроти Центрального ринку. Ще його дуже насмішила розповідь Флорана, як він цілий ранок гуляв з Клодом Лантьє, кумедним диваком, який, до того ж, був небожем мадам Кеню. Гавар узявся провести Флорана до ковбасної, але коли почув, що той повернувся до Франції з фальшивими документами, відразу почав корчити дуже таємничі й багатозначні міни. Він вирішив іти попереду Флорана, на відстані кроків п’яти, щоб не притягати нічиєї уваги. Пройшовши павільйон живності, де він повісив гусей у своїй крамниці, Гавар перетяв вулицю Рамбюто; Флоран увесь час ішов за ним. Тут, зупинившись серед бруку, Гавар підморгнув йому, вказавши на велику гарну ковбасну.

Сонце скісним промінням пронизувало вулицю Рамбюто, запалюючи фасади, між якими проїзд на вулицю Пірует здавався чорною дірою. На другому кінці масивний корпус церкви Сен-Есташ потопав у золотому пилу сонячного проміння, неначе величезна рака з мощами. І серед метушні здалека, з перехресту, виступала армія підмітальників, що посувались лавою, орудуючи влад мітлами, а сміттярі тимчасом кидали сміття вилами на хури, що зупинялися через кожні двадцять кроків і деренчали, як розбитий посуд. Але Флоран нічого не бачив, крім великої відчиненої ковбасної, що сяяла в ранковому світлі.

Вона стояла майже на розі вулиці Пірует. Очам радісно було на неї дивитись. Крамниця, здавалось, посміхалася,— така була світла, з плямами яскравих барв, що наче співали серед білого мармуру. Вивіска під склом, де прізвище «Кеню-Градель» сяяло великими золотими літерами в рамці з гілок і листя на ніжному тлі, була намальована олійними фарбами. На бокових вивісках, теж розмальованих і під склом, були зображені маленькі повновиді амури, що гралися серед кабанячих голів, свинячих котлет та гірлянд із сосисок; ці натюрморти, прикрашені завитками й розетками, були намальовані такою ніжною аквареллю, що сире м’ясо набувало рожевих відтінків варення. В цій приємній рамці відкривалась вітрина. Виставлена в ній провізія була розкладена на підстилці з дрібно нарізаного блакитного паперу. Ретельно дібране листя папороті перетворювало тарілки на букети, прикрашені зеленню. Це був цілий світ смачних, жирних речей, що танули в роті. На самому низу, коло скла, стояли банки з свинячою печенею та слоїки з гірчицею. Вище лежали маленькі окости з вийнятою кісткою, такі гарні, круглі, жовті від тертих сухариків, з зеленим паперовим помпоном на кінці! Далі, стояли великі блюда: червоні й блискучі фаршировані страсбурзькі язики, що здавалися кривавими поряд з блідими сосисками та свинячими ніжками; чорні кров’яні ковбаси, що поскручувались, мов змії, і, здавалось, ось-ось тріснуть; звичайні ковбаси, подібні до спини дяка в срібних ризах; зовсім гарячі паштети з маленькими ярличками у вигляді прапорців; великі шинки, свинина й телятина з гарніром із желе, прозорим, наче леденець. Були тут і широкі мидки, де лежало м’ясо та різний фарш в озерах застиглого жиру. Між тарілками та блюдами в мальовничому безладді були розкидані скляні баночки з консервами, соусами і трюфелями, мисочки з страсбурзьким паштетом, бляшані коробки з скумбрією та сардинками. Коробки з молочними сирами й інші з равликами в олії, посипаними петрушкою, були недбало розставлені по кутках. Нарешті, на самому верху, з зубчатої перекладини, звисали намиста сосисок, звичайних і мозкових ковбас, розподілені симетрично, подібно до шнурів та торочок на дорогих драпіровках; а позаду них висіли згортки здору, наче мереживо або м’ясисте тло з білого гіпюру. І там, на останній приступочці цієї каплиці черева, серед кінців бахромчатого здору, між двома букетами червоних квітів, на вершині цього жертовника стояв квадратний акваріум, прикрашений черепашками, де весь час плавали дві золоті рибки.

Флоран відчув, що в нього мороз пішов, поза шкірою; на порозі ковбасної він побачив жінку, яка вийшла погрітися на сонечку. Вона довершувала картину щасливого достатку, сита й задоволена серед усієї цієї спокусливої жирної їжі. Жінка займала всю ширину дверей, але не була надто товста, а тільки повногруда. Вона була ніби втіленням достиглої краси тридцятилітньої жінки. Вона щойно встала, її гладеньке, наче лаковане волосся було зачесане на скроні. Це надавало їй надзвичайно чепурного нигляду, її спокійне тіло було прозоробіле, шкіра тоненька, рожевувата, як звичайно в людей, що живуть серед сала й сирого м’яса. Жінка була серйозна, надзвичайно спокійна, з дуже повільними рухами; тільки очі в неї були веселі, а губи не посміхались,її шию огортав накрохмалений полотняний комірець, білі нарукавники доходили до ліктів, а білий фартух спускався низько, закриваючи носки черевиків, так що видно було тільки край чорного кашемірового плаття, яке щільно облягало круглі плечі й повний бюст, шо аж розпирав корсаж. На всій цій білизні палало сонце. Проте залита світлом красуня з синьочорним волоссям і рожевою шкірою, в білих нарукавниках і фартусі , не мружила очей; у блаженному спокої приймала вона цю ранкову сонячну ванну, і її лагідні очі посміхались до переповненого ринку. У молодої жінки був дуже благопристойний вигляд.

— Це жінка вашого брата, ваша невістка Ліза.—вказав Гавар Флоранові.

Він привітався, кивнувши їй злегка головою, потім зайшов у сіни, весь час додержуючи незвичайних пересторог; він не дозволив Флоранові увійти через крамницю, дарма що там нікого небуло, йому, мабуть, дуже подобалося брати участь у цій, як йому здавалося, небезпечній пригоді.

— Заждіть,— сказав він,— я гляну, чи нема там кого у вашого брата... Ви зайдете, коли я лясну в долоні.

Гавар штовхнув двері в глибині коридора. Та коли Флоран почув за цими дверима братів голос, він одним стрибком проскочив туди. Кеню, який дуже любив Флорана, кинувся його обіймати. Вони цілувались, як малі діти.

— А хай йому біс, це ти! — мурмотів Кеню.— От не чекав!.. Я гадав, що ти помер, і ще вчора казав Лізі: бідолаха Флоран...

Він зупинився і крикнув, просунувши голову до крамниці:

— Гей, Лізо! Лізо!

Потім, звернувшись до маленької дівчинки, яка залізла в куток, додав:

— Полінко, біжи за мамою.

Але мала не рушила з місця. Це була чудова п’ятилітня дівчинка; її кругле, повне личко було дуже схоже на обличчя красивої ковбасниці. Дівчинка тримала на руках великого рудого кота, що не пручався й лежав, відкинувши лапи. А вона стискала його рученятами, згинаючись під його вагою, наче боячись, що цей пан, так погано вдягнений, може вкрасти її жота.

Ліза поволі увійшла до кімнати.

— Це Флоран, мій брат,— повторив Кеню.

Невістка назвала його «мсьє» і повелася з ним дуже привітно. Вона спокійно оглянула Флорана від голови до ніг, не виявляючи й тіні непристойної цікавості. Тільки на губах її з’явилася ледве помітна зморшка. Ліза стояла на місці й нарешті посміхнулась, дивлячись, як її чоловік стискає брата в обіймах. Але Кеню потроху заспокоївся і лише тепер звернув увагу на те, який Флоран худий та обдертий.

— О мій бідний друже! — сказав він.— Ти там не дуже покращав. А я, дивись, який гладкий... Що поробили!

Кеню справді був товстий, надто товстий на свої тридцять років. Його тіло випирало з сорочки, з фартуха, з білизни; у всьому цьому він був схожий на величезне немовля. Його голене обличчя розтяглося і чимось нагадувало свиняче рило, адже він щодня возився з свининою, руки його постійно занурювались у м’ясо, жили в ньому. Флоран ледве впізнав брата. Він сів і поглядав на нього, на красуню Лізу, на крихітку Поліну. Від них усіх пашіло здоров’ям—вони були пишні, майже квадратні і просто лисніли; всі троє поглядали на Флорана з якимсь подивом, з невиразною тривогою товстунів, що бачать перед собою худу людину. Навіть кіт, на якому шкіра мало не тріскалася від сала, недовірливо позирав на Флорана жовтими очима.