Розділ «I»

Світлий циферблат годинника на башті Сен-Есташ поступово блід, наче каганець, захоплений ранком. У виноторговців, у кінці сусідніх вулиць, газові ріжки згасали один по одному, немов зірки, потопаючи в морі світла. І Флоран дивився, як велетенський Центральний ринок виринав з темряви, з царини мрій, де простягались у безмежні простори ажурні палаци. Він втрачав свою прозорість, набуваючи зеленавосірого кольору, і здавався тепер ще більшим велетнем. Будинки з лісом пілястрів, що підтримували безмежні простирадла дахів, нагромаджували один на один свої геометричні маси. Коли внутрішнє освітлення погасло і сонячне проміння залило ринок, чотирикутні, однотипні будинки стали здаватися частинами якоїсь новітньої машини незмірної величини, якогось парового механізму, на зразок казана, призначеного для перетравлювання цілого народу; це було ніби велетенське черево з металу й дерева, скла й чавуну, в якому витонченість сполучалась з могутньою силою механічного двигуна, що працює в насиченій жаром атмосфері, під страшенний шум та шалений гуркіт коліс.

Клод від захоплення аж на лаву виліз, запрошуючи і свого супутника помилуватися, як сходить сонце над городиною, її було ціле море. Воно простягалось від церкви Сен-Есташ до Ринкової вулиці між двома рядами павільйонів. А на обох кінцях, біля двох перехресть, це море ще більше розлилося, городина заповнила навіть брук. День займався поволі, надзвичайно ніжний, сіруватий, надаючи всьому навколишньому ясного кольору акварелі. Ці купи городини, що здіймались, наче хвилі під вітром, ця річка зелені, яка, здавалось, текла річищем шосе, подібно до поводі від осінніх дощів, мінилися ніжними перлистими відтінками, ласкавими ліловими півтонами, молочнорожевими, зеленими, що переходили в жовтий колір,— усіма тими блідими відтінками, що вранці перетворюють небо на різнобарвну шовкову тканину. І в міру того, як зоря розгорялась язиками полум’я, городина на вулиці Рамбюто поволі прокидалась, виходила з синяви, що стелилася по землі. Салат, латук, цикорій, що порозпускались і були ще масні від чорнозему, відкривали свої яскраві серцевинки; пучки шпинату, щавлю, букети артишоків, купи квасолі та гороху, римського салату, перев’язаного соломою, грали всіма відтінками зеленого кольору — від яскравої зелені стручків до темнозеленого забарвлення листя. Ця безперервна гама поволі завмирала, обривалась на строкатих стеблах селери та пучках порею. Проте найрізкішими, крикливими тонами були все-таки яскраві плями моркви і чисті плями ріпи, розсипані у величезній кількості вздовж ринку; вони освітлювали його яскравістю своїх двох кольорів. На перехресті Ринкової вулиці здіймалися гори капусти: великі білі; головки, дебелі й тверді, мов ядра з металу, що втратив блиск, кучерява капуста, велике листя якої було подібне до бронзових чаш, і, нарешті, червона, яку вранішня зоря перетворювала на пишні квіти відтінку винної гущі з карміновими та темнопурпуровими жилками. На другому кінці, на перехресті біля церкви Сен-Есташ, вхід на вулицю Рамбюто був перегороджений барикадами з жовтогарячих гарбузів, що лежали у два ряди, випинаючи свої товсті, роздуті черева. Золотавокоричневі, мов лаковані, цибулини в кошику, кривавочервона купа помідорів, жовтавий відблиск огірків, темнофіолетова барва синіх баклажанів спалахували там і тут ясним полум’ям; а велика чорна редька, укладена в ряд траурними смугами, здавалася похмурими дірками на фоні радісного торжествуючого пробудження.

Клод аж у долоні заплескав від такого видовища. Він казав, що «ця паскудна городина» ексцентрична, химерна, чудова, і запевняв, що вона не мертва: зірвана напередодні, вона чекає сходу сонця, щоб попрощатися з ним на ринковому бруку. Клод бачив, як ця городина жила, як розкривала своє листя, немов її корінню було ще спокійно й тепло в угноєній землі. Він казав, що чує тут передсмертний крик усіх городів паризьких околиць.

Тимчасом юрба білих чепців, чорних кофт і синіх блуз заповнювала вузькі стежки між купами зелені, ніби сюди вдерлося ціле галасливе село. Великі кошики носильників важко просувались над головами людей. Торговки, рознощики, продавці фруктів поспішно розкуповували товар. Капрали і черниці товпилися навколо гір капусти, шкільні кухарі вичікували й винюхували, шукаючи, де б купити якнайдешевше. А вози все розвантажувались; візки вивалювали свій товар на землю, мов каміння для бруку, додаючи до колишніх хвиль нову хвилю, що вдарялась тепер об протилежний тротуар. З глибини вулиці Пон-Неф валки возів усе прибували й прибували.

— Все-таки це страх як гарно! — бурмотів у захваті Клод.

Флоран змучився. Він думав про надлюдські спокуси. Він не хотів більше нічого бачити на ринку і дивився на церкву Сен-Есташ, що стояла збоку, наче написана сепією на синьому небі, з її розетками, широкими склепистими вікнами, з дзвіничками та шиферними покрівлями. Він зупинявся коло темного заглиблення вулиці Монторгейль, де впадали в очі краї яскравих вивісок на розі вулиці Монмартр, де сяяли прикрашені золотими літерами балкони. А коли повертався до перехрестя, його цікавили інші вивіски: «Москательний і аптекарський магазин», «Продаж борошна й сушеної городини». Ці слова було написано великими червоними і чорними буквами на злинялому кольоровому фоні. Наріжні будинки, з вузькими вікнами прокидались, доповнюючи широку перспективу нової вулиці Пон-Неф добротними жовтими старовинними фасадами старого Парижа. На розі вулиці Рамбюто, залізши на порожні вітрини великого магазина новинок, гарно вбрані продавці в жилетках, вузьких штанях і широких сліпучобілих нарукавниках, влаштовували виставку. Далі торговельний дім Гілу, суворий, мов казарма, спокусливо виставляв за своїми дзеркальними вітринами золотисті пачки бісквітів і глибокі блюда з печивом. Усі крамниці тепер були вже відчинені. Вулицю поспішно переходили робітники в білих блузах, з інструментами під пахвою.

Клод не злазив зі своєї лави. Він ставав навшпиньки, щоб зазирнути далі, вглиб вулиць. Раптом художник помітив у юрбі, над якою він підносився, русяву кудлату голову й біля неї чорну голівку, кучеряву й розпатлану.

— Гей, Маржолен! Гей, Кадіно!— гукнув він.

Проте його голос загубився в галасі вулиці. Клод cкочив на землю й побіг. Потім, згадавши про Флорана, повернувся до нього одним стрибком і кинув скоромовкою:

— Запам’ятайте: в кінці тупика Бурдоне... Моє ім’я написане крейдою на дверях: Клод Лантьє... Приходьте подивитись на офорт вулиці Пірует.

Клод зник. Він не знав імені Флорана. Розповівши йому про свої художні смаки, покинув його, як і познайомився з ним,— на тротуарі.

Флоран залишився сам. Спочатку він зрадів цьому. Відтоді, як мадам Франсуа підняла його на вулиці Нейльї, він перебував у стані сонливості і терпів муки, що не давали йому ясно усвідомлювати все навколишнє. Нарешті він був вільний, і йому захотілося розворушитися, скинути з себе нестерпний кошмар велетенських запасів харчів, який переслідував його. Але голова його залишалась порожньою, і в глибині свідомості він знаходив лише невиразний страх. Ранок світлішав. Тепер кожен міг побачити Флорана, тому він почав оглядати свої жалюгідні штани й сюртук. Він застебнув свій редінгот, почистив штани від пилюки і постарався надати собі пристойного вигляду, йому здавалося, що його чорне лахміття голосно промовляє, звідки він прийшов.

Флоран сів на лаву поруч з нещасними голодранцями, нічними волоцюгами, які прийшли сюди, чекаючи ранку. Ночувати на ринку — це велике щастя для таких безпритульних. Двоє поліцаїв, ще в нічній формі, в плащах та кепі, ходили поруч туди й сюди по тротуару. Щоразу, проходячи повз лаву, вони, заклавши руки за спину, поглядали на здобич, яку відчували в цих голодранцях. Флоранові здалося, що вони впізнали його і змовляються про те, щоб його арештувати, йому зробилося страшно. Він відчув божевільне бажання встати і втекти. Але не смів поворухнутись і не знав, як йому піти. А погляди, які раз у раз кидали на нього поліцаї, їх повільне й спокійне спостерігання були для Флорана справжніми тортурами. Нарешті він встав з лави, насилу втримуючись, щоб не кинутися щосили бігти, і почав повагом відходити, зіщулившись від страху, що ось-ось грубі руки поліцаїв ухоплять його ззаду за комір.

У Флорана була тепер одна тільки думка, одна потреба— віддалитись од ринку. Він зажде й пошукає потім, коли тут буде вільніше. Три вулиці, що виходили на перехрестя,— Монмартр, Монторгейль і Тюрбіго,— були захаращені різними повозками, а тротуари завалені овочами. Тоді Флоран пішов навмання до вулиці П’єр-Леско, але та частина ринку, де продавали крес-салат і картоплю, здалася йому непрохідною, і він вирішив піти вулицею Рамбюто. Проте на Севастопольському бульварі він натрапив на таку масу хур, візків і шарабанів, що йому довелося повернути назад, щоб пройти вулицею Сен-Дені. Тут він знову застряг у городині. По обидва боки панелі торговці ринку розкладали свої товари на дошках, покладених на високі кошики; знову ринув потік капусти, моркви та ріпи. Ринок був переповнений до краю. Флоран спробував вийти з цього потоку, що, здавалось, переслідував його. Він хотів пройти вулицею Косонрі, вулицею Берже, сквером Дезінносан, вулицями Феронрі і Ринковою і, нарешті, зупинився у відчаї, ошалілий, нездатний вирватися з цього зачарованого кола зелені, що почало, кінець кінцем, крутитись круг нього, обплутуючи йому ноги тонкою травою. Вдалині, аж до вулиці Ріволі і майдану Ратуші, безконечні ряди коліс і запряжених коней губились у купах навантажуваного товару; великі хури везли товар для городників цілого кварталу; шарабани, боки яких тріщали від вантажу, від’їздили до передмість. На вулиці Пон-Неф Флоран остаточно заблудився, наткнувшись на стоянку ручних візочків; там рознощики прикрашали свої пересувні виставки. Між ними Флоран упізнав Лакайля, що йшов вулицею Сент-Оноре, штовхаючи поперед себе тачку з морквою та цвітною капустою. Флоран пішов за ним, сподіваючись, що той допоможе йому вибратися з метушні. Брук зробився слизький, дарма що стояла суха погода. Купи артишокових стеблин, листя та гички валялись під ногами, і ходити було небезпечно. Флоран спотикався на кожному кроці; Лакайля він загубив на вулиці Вовільє. З боку Хлібного ринку вулиці теж були заставлені возами та візками. Флоран вже не намагався пробиратися вперед; ринок знову захопив його, і потік поніс його назад. Він поволі вернувся і знову опинився на площі Сен-Есташ.

Тепер Флоран чув безперервний стукіт коліс, що долітав з ринку. Париж розжовував куски для свого двомільйонного населення. Це було ніби велетенське серце, що гарячково пульсувало і розносило по венах живлющу кров; здавалось, лунав стукіт величезних щелеп, шалений шум машини, створеної для постачання продовольства зажерливому місту,— починаючи від ляскання батога перекупників, що їхали на ринки своїх кварталів, і кінчаючи човганням капців бідних жінок, що ходять з кошиками від дверей до дверей, пропонуючи салат.

Флоран увійшов в один з критих проходів зліва, між чотирма павільйонами, велику й нерухому тінь яких він помітив ще минулої ночі. Бідолаха сподівався знайти собі там якийсь притулок. Але тепер і ці павільйони прокинулись, як і інші. Він пройшов до кінця вулиці. Швидко під’їздили вози, заставляючи пташиний ряд клітками з живою птицею і чотирикутними кошиками, де різану птицю було накладено в кілька шарів. На протилежному тротуарі з інших підвід вивантажували цілі туші телят, загорнуті в полотно і покладені на бік, мов сонні діти, в довгасті кошики, звідки стирчали тільки чотири розчепірені, закривавлені культяпки. Тут були й цілі туші баранів, і четвертини волових туш, стегна й лопатки. Різники у великих білих фартухах штампували м’ясо, підвозили його, важили й розвішували на гаках в оціночному залі. Притиснувшись лицем до залізних грат, Флоран дивився на ряди розвішаних туш, на червоне м’ясо волів та баранів, на телят блідішого кольору з жовтими плямами жиру та жил, з розпоротими черевами. Звідти він пройшов до відділу тельбухів, між білявими телячими головами та ногами, акуратно згорнутими кишками в коробках, мозками у плескатих кошиках, обережно складеними вряд кривавими печінками, синюватими нирками. Він зупинився коло довгих візків на двох колесах, під парусиновим круглим навісом; на них привозили розрубані навпіл свинячі туші і підвішували їх на гаках по обидва боки гратів над солом’яними устілками. Відкриті задки цих візків, на яких яскравими барвами палало оголене м’ясо, нагадували освітлені катафалки або скінії; а на солом’яній підстилці стояли бляшані коробки, повні крові, що стікала з свинячої туші. Тут Флорана охопила глуха злоба; нудотний запах різниці, їдкий сморід тельбухів став йому нестерпним; він вийшов з критого проходу, зважившись ще раз повернутись на вулицю Пон-Неф.

То була смертельна мука. Від ранкового холоду Флоран трясся, немов у пропасниці; цокотів зубами, боячися, що впаде і більше не встане. Бідолаха шукав і не знаходив місця на лаві; він заснув би на ній, навіть рискуючи тим, що його збудять поліцаї. Відчуваючи, що в нього паморочиться в голові, Флоран притулився спиною до дерева і заплющив очі. У вухах шуміло. Сира морква, яку він з’їв, майже не розжувавши, завдавала йому жорстокого болю в шлунку, а випита склянка пуншу вдарила в голову. Він сп’янів од страждань, утоми, голоду. Під грудьми у нього знову почало страшенно пекти; часом він притискав до цього місця обидві руки, наче хотів затулити, отвір, звідки, як йому здавалось, виходило з нього життя. Тротуар хитався під ним. Муки Флорана були такі нестерпні, що він знову вирішив затамувати їх ходьбою. Він пішов просто перед собою й знову потрапив у море городини — і там загубився. Флоран вибрав вузьку стежку, звернув на іншу; йому довелося вернутись, але він помилився в напрямку й опинився серед зелені. Деякі купи були такі високі, що люди ходили немов між двома стінами із в’язок та пучків. Голови перехожих ледве виднілися над ними; миготіли тільки чорні або білі плями головних уборів; а великі кошики, що гойдались на головах носильників, подібні були до човнів, які пропливали по озеру, зарослому очеретом. Флоран раз у раз наштовхувався на різні перешкоди: на носильників, які вантажили на себе товар, на торговок, що сперечалися хрипкими голосами; його ноги ковзалися по товстому шару покидьків від городини та овочів, що вкривали брук. Він задихався від гострого духу розчавленого листя. Зовсім ошалілий Флоран нарешті зупинився, байдуже зносячи штовхани одних, лайку інших; він був наче нежива річ, яку тріпали й крутили хвилі морського припливу.

Бідолаха зовсім занепав духом. Він готовий був жебрачити. Безглузда гордість, яку він проявив минулої ночі, злила його. Коли б Флоран прийняв милостину від мадам Франсуа, коли б не злякався, як дурень, Клода, то не був би тут, не подихав би серед капусти. Особливо дратувало його, що він не розпитав художника про вулицю Пірует. Тепер він був сам один і міг здохнути на бруку, наче бездомний собака.

Флоран востаннє підвів очі й почав дивитись на Центральний ринок. Будівлі палали на сонці; широкий промінь проникав у глиб критого проходу, пронизуючи павільйони і утворюючи в них немов світлий портик, а на широкі пласкі дахи сипався цілий вогняний дощ. Великий чавунний кістяк розпливався, синів, вирисовуючись темним силуетом на полум’яному від вранішнього сонця тлі.. Вгорі засвітилася скляна рама; крапля світла докотилася до ринви по схилу широких цинкових листів. Ринок перетворився на галасливе місто, оповите золотим летючим пилом. Звуки пробудження все наростали — від хропіння городників, що спали на возах під своїми плащами, до пожвавленого гуркоту обозів з провізією. Тепер усе містечко повідкривало свої грати; бруківки гули, павільйони гуркотіли; все подавало свій голос, і сукупність цих звуків являла собою наче могутній розвиток тієї музичної фрази, зародження якої Флоран чув від четвертої години ранку і яка поволі розросталась у темряві. Справа і зліва, з усіх боків, верескливі голоси оцінювачів на торгах приєднувалися пронизливими звуками маленької флейти до глухих басів ревучої юрби. Це заявляли про себе морський улов, сири і масло, живність і м’ясо. Звуки дзвона давали поштовх рокоту все нових і нових відділів ринку. Сонце запалювало навколо Флорана городину. Він не впізнавав більше ніжної акварелі, блідих барв світанку. Розквітлі серцевини салату палали, гама зеленого кольору вражала силою розкішних відтінків, морква густо червоніла, ріпа здавалась розпеченою до білого жару в цій тріумфальній пожежі. Ліворуч від Флорана усе розвантажували вози з капустою. Він відвів очі й побачив удалині вози з провізією, що безупинно тяглися з вулиці Тюрбіго. Морський приплив наростав. Спочатку Флоран почував, що цей приплив доходить йому до колін, потім до живота; тепер він загрожував потопити його з головою. Осліплений, занурений у нього, відчуваючи дзвін у вухах і тягар у шлунку від усього, що він бачив, угадуючи нові безперервні хвилі їжі, Флоран почав благати милосердя, йому стало до болю прикро від думки, що він має вмерти з голоду у ситому Парижі, серед сліпучого пробудження Центрального ринку. Великі гарячі сльози покотилися в нього з очей.

Флоран дійшов до широкого проходу. Дві жінки, одна — маленька бабуся, а друга — висока й сухорлява, пройшли перед ним, розмовляючи й простуючи до павільйонів.