Розділ «I»

— У Парижі я маю небожа. Невдатний хлопець з нього вийшов, заплутався він у боргах. А добре, коли маєш де зупинитися. Ваші родичі, мабуть, дуже здивуються і зрадіють, як вас побачать?

Безперестану говорячи, вона не зводила з нього очей; її, мабуть, розчулила його надмірна худорлявість. Городниця відчувала, що він з «панів», дарма що ледь прикритий жалюгідним чорним лахміттям, і не насмілювалася сунути йому в руку срібну монету. Нарешті стиха пробурмотіла:

— А якщо ви зараз у чомусь відчуваєте потребу, то...

Але він відмовився з тривожною гордістю, запевняючи, що нічого йому не треба, що він має куди піти. Вона, здавалося, зраділа і кілька разів повторила, мов хотіла сама себе заспокоїти:

— Ну, то й добре, вам треба тільки дочекатися ранку.

Над Флорановою головою, на розі павільйону, де торгували фруктами, задзвонив великий дзвін. Звуки, повільні й розмірені, здавалось, усе далі проганяли з майдану сон. Раз у раз під’їжджали вози з провізією. Крики візників, ляскання батогів, гуркіт залізних шин та цокіт кінських підків по бруку посилювалися. Вози, часто зупиняючись, посувалися вперед, витягнувшись довгою валкою, яку не можна було окинути оком; початок її губився десь у сивому присмерку світанку, там, звідки долинав невиразний гамір. Уздовж усієї вулиці Пон-Неф ішло розвантажування; вози поприсовували до самих тротуарів, коні стояли тісно в ряд, нерухомо, мов на ярмарку. Увагу Флорана привернув великий віз чудової капусти, який ледве підкочували до тротуару; той віз навантажили вище від газового ліхтаря, який був розташований поруч і яскраво освітлював гору лапатого листя, що згорталося, наче поли з темнозеленого оксамиту, гофровані й порізані по краях. Маленька селяночка, років шістнадцяти, в казакині та блакитному полотняному чепчику, вилізла на віз і заховалася за горою капусти; вона брала одну по одній головки і кидала комусь, хто стояв десь унизу, в тіні. Дівча, часом послизнувшися, зовсім щезало, завалене капустою; потім рожевий носик знову з’являвся з густої зелені; селянка реготала, а головки капусти знову починали літати, мелькаючи між ліхтарем і Флораном. Він машинально рахував їх. Коли віз спорожнився, йому стало нудно.

Тепер купи городини, вивантаженої на тротуар, тяглись аж до шосе. Торговці залишали між ними вузькі проходи, щоб люди могли рухатися. Весь широкий тротуар од краю до краю був завалений темними купами зелені. В невиразному рухливому світлі ручних ліхтарів виступали з темряви пишні пучки то м’ясистих артишоків, то ніжнозеленого салату, то рожеві коралі моркви, то жовтава, як слонова кістка, ріпа. І ці фарби немов спалахували перед очима і мелькали вздовж куп овочів, коли мимо них проходили з ліхтарями. Тротуар наповнювався людьми; вони пожвавлено ходили серед городини, зупиняючись, розмовляючи, гукаючи одне до одного. Чийсь гучний голос здалека кричав: «Гей! Цикорій!» Гратчасті ворота павільйону овочів щойно відчинились. Торговки з цього павільйону, в білих чепцях і косинках, пов’язаних поверх чорних кофт, у підсмиканих спідницях, щоб не забруднити подолу, накупляли товару на день, вантажили свої покупки у великі корзини носильників, поставлені на землю. Ці корзини що далі, то швидше мелькали між павільйоном і бруком серед штовханини, міцних словечок, крику захриплих голосів людей, які торгувалися по чверть години за одне су. І Флоран дивувався з того спокою, який зберігали в цій галасливій метушні городниці, запнуті напівшовковими хустками.

Позад нього, на тротуарі вулиці Рамбюто, продавали фрукти. Корзини, низенькі кошики з ручками, вкриті полотном або соломою, витяглися в ряд. У повітрі стояли пахощі перестиглої мірабелі. Ніжний повільний голос, який Флоран чув уже довгий час, примусив його повернути голову. Він побачив чарівну маленьку брюнетку, яка, сидячи навпочіпки, торгувалася.

— Кажи ж, Марселю, продаси за сто су чи ні?

Чоловік у плащі не обзивався, і молода жінка, зачекавши добрих п’ять хвилин, починала знову:

— Кажи, Марселю,‘досить з тебе сто су за оцей кошик і чотири франки за отой? Це буде дев’ять франків. Віддаєш?

Знову мовчанка.

— Скільки ж тобі дати?

— Та я ж казав, десять франків та й годі... Слухай, ,Сар’етго, де ти поділа свого Жюля?

Молода жінка засміялася, витягаючи з кишені жменю мідяків.

— А, хай йому біс,— сказала вона,— Жюль спить цілий ранок... Він гадає, що чоловіки не повинні працювати.

Вона заплатила й понесла обидва кошики до вже відчиненого фруктового павільйону. Центральний ринок все ще здавався легким, повислим у повітрі чорним кістяком з тисячами світлових смуг на жалюзі; у великих критих проходах уже сновигали люди, але павільйони були ще безлюдні, тоді як на тротуарах пожвавлення зростало. На майдані перед церквою Сен-Есташ пекарі та торговці вином знімали віконниці з вікон; у крамницях світився газ, багрові відблиски якого прорізували темряву вздовж сірих будинків. Флоран дивився на вікна булочної на вулиці Монторгейль, ліворуч. Повна товару, вона золотилася від рум’яних паляниць, щойно вийнятих з печі. Йому здавалося, що він чує приємні пахощі гарячого хліба. Було пів на п’яту ранку.

Тимчасом мадам Франсуа розпродала свою городину. В неї залишилось всього кілька пучків моркви, коли Лакайль повернувся з своїм мішком,

— Ну, віддасте по одному су? — запитав він.

— Я певна була, що ви знову прийдете,— спокійно відповіла городниця.— Беріть решту.Тут сімнадцять пучків.