Розділ «II На Землі»

— Он та будівля, — промовив Пітер. — Її ще не закінчено, але я буду мешкати там.

— Гаразд, — відказала Ґрейнджер. — Однак мені ще треба видати ліки.

І жінка мотнула головою в бік позначеного фарбою будинку, який вони щойно проїхали.

Пітер озирнувся і побачив порожнє багажне відділення фургона й коробку з ліками посеред нього.

— Вибач, я геть забув. Тобі потрібна моя моральна підтримка?

— Ні, дякую.

— Я справді не проти побути з тобою, доки триватиме обмін. Я мав би пам’ятати.

— Це не твоя робота.

Ґрейнджер уже скерувала машину через поле до церкви. Умовляти її розвернутися і спершу видати ліки було марно, хоча Пітер знав напевне, що жінка була б не такою напруженою і менше нервувала б, якби поруч із нею був хтось такий самий, як вона. Але чоловік не міг тиснути. Ґрейнджер була дуже вразлива, і що довше Пітер її знав, то вразливішою вона ставала.

Жінка загальмувала, і машина зупинилася біля західної стіни церкви. Навіть без даху будівля була вже досить великою, щоб її тінь накрила авто повністю.

— Що ж, бувай тоді, — сказала Ґрейнджер, знімаючи окуляри. — Весело провести час.

— Я впевнений, що буде цікаво, — відповів їй Пітер. — І ще раз дякую за те, що підвезла мене сюди.

— Аж до самого... Пітервіля, — пожартувала Ґрейнджер, коли він уже брався за щільно зачинені дверцята.

Пітер розсміявся.

— Не може бути й мови.

Вологе повітря, яке так довго не впускали всередину, радісно ввірвалося в кабіну, облизуючи обличчя, затуманюючи вікна, прослизаючи в рукава, хвилюючи пасма їхнього волосся. Обличчя Ґрейнджер, маленьке й бліде, закутане хустиною, за кілька секунд залисніло вологою. Жінка роздратовано насупилася, і краплинки поту замерехтіли на її пишних бровах, там, де вони майже зійшлися над переніссям.

— Ти справді за неї молишся? — зненацька запитала вона, коли Пітер уже вилазив зі свого сидіння.

— За Коретту?

— Так.

— Молюся щодня.