Розділ «II На Землі»

— Так, я помітив. Це одна з тих несподіваних якостей вашої корпорації, які мене захоплюють.

— Боже мій! Дякую! — сказала Ґрейнджер. — Так приємно це чути.

«Постріл» за Пітеровою спиною видав м’який звук, наче зітхнув: так він робив завжди, коли екран гаснув, щоб заощаджувати енергію. Пітер пригадав Північну Корею.

— Ти чула про Північну Корею? — запитав він.

— Це країна десь в... е-е... десь в Азії, — відказала Ґрейнджер.

— Там сталося лихо: жахливий ураган спустошив усю країну. Десятки тисяч осіб загинули.

Ґрейнджер часто-часто закліпала й ледь не затремтіла. Але за мить уже опанувала себе.

— Трагічно, — промовила вона. — Але ми цьому ніяк не зарадимо. — Вона простягнула Пітерові теку. — Тут усе, що ти завжди хотів знати про Артура Северина, але боявся запитати.

Пітер узяв досьє.

— Дякую.

— Похорон через три години.

— Гаразд. А скільки це буде в... е-е, — Пітер невиразно змахнув рукою, сподіваючись цим рухом передати різницю між часом, до якого він звик, і часом, який існує тут і зараз.

Ґрейнджер усміхнулася, не роздратувавшись через його нетямущість.

— Три години, — повторила вона й підняла руку, показавши годинник на зап’ястку. — Три години — це три години.

— Я не думав, що мені так пізно повідомлять, — промовив Пітер.

— Розслабся. Ніхто не чекає від тебе плачевної оди на п’ятдесят сторінок. Просто скажеш кілька слів. Усі ж розуміють, що ти його добре не знав. Так ніби й легше.

— Безсторонній підхід?

— Саме це нам і обіцяють усі великі релігії, хіба ні? — Ґрейнджер знову підняла руку з годинником. — Я зайду, щоб забрати тебе о пів на другу.

Більше нічого не сказавши, жінка пішла й зачинила за собою двері саме тієї миті, коли рушник сповз із Пітера.

— Ми зібралися тут, — звернувся Пітер до принишклих, серйозних слухачів, — щоб ушанувати пам’ять людини, яка ще минулого світанку жила, ходила й дихала, подібно до нас із вами.