Розділ «II На Землі»

— Цей широкомасштабний випробувальний майданчик, — виголосив Пітер, — він тут. Це земля, на якій ми з вами стоїмо. Уміння Арта Северина допомогли вивести цей неймовірно амбітний експеримент на той щабель, якого він досяг, і завдяки тому, що Арт великодушно ділився своїм досвідом, його знання житимуть у його колегах, у вас, тих, хто знав його. Я говорив переважно про минуле Арта, минуле, багато кому з вас майже не відоме, адже Арт рідко розповідав про нього. Він був — я певен, дехто з вас погодиться з моїми словами — людиною, яку важко пізнати добре. Я не збираюся стверджувати, ніби знав його. Під час моєї подорожі сюди він був до мене доброзичливим, однак наприкінці ми з ним обмінялися різкими словами. Я сподівався перетнутися з ним пізніше, після того, як візьмуся до своєї роботи тут. Я сподівався залагодити наше непорозуміння. Але так трапляється: хтось помирає, а хтось лишається. У кожного з вас лишаться свої останні спогади про Арта Северина, останні слова, які ви сказали йому, останнє, що він сказав вам. Може, це лише усмішка, якою ви обмінялися під час роботи, усмішка, яка зараз для вас є чимось більшим — таким собі символом стосунків, які були в цілком хорошому стані й не лишили позаду ніяких образ. А може, ви пригадуватимете погляд, яким він подивився на вас, один із тих поглядів, про які думаєш: «Бог його знає, що він хотів цим сказати!» — і довго міркуватимете: а може, було щось таке, що ви могли зробити чи мали зробити, щоб Артова відсутність здавалася зараз звичнішою. Але хай там як, ми силкуємося відшукати сенс у його недосяжності, у тому, що Арт уже в інакшому, відмінному від нашого вимірі, що він більше не дихає тим самим повітрям, що й ми, що він більше не подібний до нас. Ми знаємо, що він був не лише тим тілом, що зараз лежить у труні, так само, як знаємо, що ми — це не лише нирки, кишки й вушна сірка. Ось тільки не впевнені ми, як називати це щось, що є понад усім цим. Хтось називає це душею, але що це таке насправді? Чи ж можемо ми прочитати наукову статтю, яка пояснювала б, що таке душа Арта Северина і як вона відрізняється від того Арта Северина, якого ми знали, того чоловіка з тьмяними зубами й колючим характером, чоловіка, який більше не довіряв жінкам і який мав звичку вистукувати на своїх колінах мелодії у ритмі рок-музики, що звучала в його голові?

Пітер поволі посувався вперед, наближаючись до своїх слухачів, доки не підійшов на відстань простягнутої руки до перших рядів. Чоло Бі-Джи вкрили зморшки, очі блищали від сліз. Жінка біля нього плакала. Туска міцно зціпив щелепи, його крива посмішка ледь-ледь тремтіла. Ґрейнджер, десь позаду, стояла біла як крейда; страждання розгладило риси її обличчя.

— Ви знаєте, що я християнин. Для мене оця неймовірно важлива наукова стаття — це Біблія. Для мене життєво необхідна інформація, якої бракує, — це Ісус Христос. Але я знаю, що дехто з вас сповідує інші релігії. І знаю, що Арт Северин не сповідував жодної. Бі-Джи запитав його, якої він віри, і Арт відповів: «Ніякої». Мені не випала нагода поговорити з ним про те, що він мав на увазі. А тепер уже ніколи й не випаде. Не тому, що Арт Северин лежить тут мертвий. Ні. А тому, що це тіло — не Арт Северин, і ми всі це підсвідомо знаємо. Арта Северина тут більше немає; він деінде, десь, де ми бути не можемо. Ми стоїмо тут, вбираємо повітря кумедними губчатими міхурцями, які називаємо легенями, груди наші злегка тремтять від роботи м’яза, який, наче насос, помпує кров і який ми називаємо серцем, а ноги наші втомилися через те, що нам занадто довго доводиться втримувати рівновагу на кістках стопи. Ми — душі, зачинені в клітці з кісток, душі, втиснуті в обгортку з плоті. Нам доводиться так тинятися якусь визначену кількість років, а потім ми відходимо туди, куди йдуть наші душі. Я вірю, що ми йдемо в лоно Господнє. Ви можете вірити, що це якесь інше місце. Але одне можна сказати напевно: це місце деінде, воно не тут.

Пітер повернувся до труни і знову поклав на неї руку.

— Я не впевнений, чи Арт Северин справді вірив, що він лише вміст цієї труни. Якщо так, то він помилявся. Може, мені й варто знову сперечатися з ним сьогодні, можливо, зараз це недоречно. Але, Арте, пробач мені, пробач усім нам, та ми мусимо сказати тобі: у тебе була віра. Неправда, що ти йшов у нікуди. Ти брав участь у великій мандрівці людства, і вчора ти дійшов до крайнього блокпосту й дістався мети. Ти був мужньою людиною, прожив багато життів, і кожне життя вимагало від тебе більше мужності, ніж попереднє. А тепер ти в наступному житті, у якому твоє тіло більше не підведе тебе, у якому тобі більше не потрібен інсулін, більше не тягне до цигарок і більше ніхто не зрадить твоєї довіри, і кожна загадка, над якою ти ламав собі голову, тепер ясна тобі як день, і кожна рана, що завдавала тобі страждань, уже не болить, і тепер тобі шкода нас, які змушені ще волочити свої тяжкі тіла по землі.

Із натовпу почулося здивоване бурчання: Бі-Джи підняв свою здоровенну руку, щоб витерти сльози, й ліктем випадково зачепив чиюсь голову.

— Арте Северине, — здійняв голос Пітер, і, попри погану акустику в кімнаті, слова його, здається, нарешті пішли луною, наче під церковним склепінням, — ми зібралися тут сьогодні, щоб знищити твою клітку з кісток, твою обгортку з плоті. Вони тобі більше не потрібні. Це мотлох. Але, якщо ти не заперечуєш, ми лишимо собі дещо — спогади про тебе. Навіть відпускаючи тебе, ми хочемо, щоб ти лишався з нами. Ми хочемо, щоб ти й далі жив у нашій пам’яті, хоча ти й живеш уже в більшому й кращому місці. Одного дня ми також вирушимо шляхом, яким відходять наші душі, шляхом, який ти подолав раніше за нас. А поки що до зустрічі, Артуре Лоренсе Северине! До зустрічі!

Повернувшись до своєї кімнати після того, як провів якийсь час із деякими учасниками похорону, які не хотіли розходитися навіть після того, як труну вже було спалено, Пітер знову всівся перед «пострілом». Одяг його був мокрим від поту. «Цікаво, — подумав він, — скільки часу має минути, щоб знову можна було прийняти душ?» У голові гуло від зізнань і відвертостей, якими щойно поділилися з ним аміківці, від історій їхнього життя, які Пітерові треба зберегти у своїй пам’яті, від імен, які він мусить запам’ятати. Комірки з невідкритими повідомленнями від його дружини висіли на екрані. Аж дев’ять листів, які Пітер досі не встиг прочитати.

Дорогий Пітере!

Вибач за цей лист, який буде, мабуть, короткий і недоладний. Я геть виснажена. Шейла Фрейм та двоє її дітей — Рейчел і Біллі — заходили сьогодні й пробули в мене майже весь вечір. У них — вихідні, але ж я пропрацювала ранкову зміну після нічної. Рейчел — то справжнє лихо! Ще доволі мила дитина, але в її поведінці вже повно нав’язливих рис на межі пристойного, за якими вкрай виснажливо спостерігати. Гормони, напевно. Ти б не впізнав її на вигляд. Схожа на малолітню чи то порнозірку, чи то поп-співачку, чи то гультяйку-мажорку — звична суміш для теперішніх дівчаток, що досягають статевої зрілості. Біллі натомість жахливо сором’язливий і ввічливий. Замалий, як на свій вік, і при цьому трохи повненький. За весь час, що був тут, він ледве слово вимовив і очевидно дуже страждав і ніяковів через свою матір, яка щохвилини ставала дедалі балакучішою (чи то нервовою). Від Шейли тхнуло алкоголем, а може, просто різкими парфумами, я не впевнена. Вона була неабияк напружена, і весь дім іще гуде від цієї напруги, хоча вони й пішли годину тому. Як шкода, що тебе не було поруч! Ми б узялися за них разом: ти б заспокоював Шейлу, я б розповідала щось дітям, а потім ми б помінялися. Не знаю, чому вони затрималися так надовго; по-моєму, я їм анічим не допомогла. Одного-єдиного разу Біллі відкрився переді мною. Коли я посадила його за свій комп’ютер побавитися у гру, він глянув на зображення Ноєвого ковчега, і його аж пересмикнуло, наче від болю. Хлопчик сказав мені, що сніговий барс вимер. Останній представник цього виду помер у зоопарку кілька тижнів тому. «Сніговий барс був моєю улюбленою твариною», — сказав Біллі. А тоді він сів за комп’ютер і за кілька секунд поринув у забавку з головою: бігав, наче справжніми, тюремними переходами, стріляв по охоронцях, зносячи їм голови, розчахував двері, гинув від куль противників.

Мені час у ліжко, і то негайно. Уранці прокидатися о пів на шосту. Я випила за компанію трохи вина, яке принесла Шейла. Мабуть, добряче про це пошкодую завтра, коли задзвонить будильник.

Будь ласка, розкажи мені трохи більше про те, як просувається твоя місія. Мені хочеться обговорювати з тобою найменші подробиці. Я почуваюся так дивно без цього. Пітере, я так СТРАЖДАЮ без цього! Видається, наче я твоя сестра, абохто, що надсилає тобі свою довгу писанину із суцільними скаргами і розводиться про те, чим ти просто не можеш перейматися. А я досі та сама людина, яку ти знаєш, на яку можеш завжди покластися, коли тобі потрібна підтримка чи порада. Мені просто треба краще розуміти, що ти бачиш, що робиш, що переживаєш, мій милий. Розкажи мені про людей, із якими спілкуєшся, напиши якісь подробиці. Я знаю, просто зараз ти не напишеш, тому що в поселенні і не маєш змоги прочитати цього листа. Але коли повернешся — будь ласка! Нехай це й забере в тебе трохи часу. Дозволь мені бути там із тобою.

Ну, а тепер НЕГАЙНО в ліжко!

Кохаю

Беа

Пітер закачався на кріслі, переповнений адреналіном, але водночас і втомлений. Він не був певен, чи йому варто читати наступні вісім листів Беатріс, не відповівши на цього. Не був певен навіть, чи зможе так зробити. Не відповісти здавалося йому жорстоко, протиприродно. Неначе Беа гукала його знову і знову, а він лишався байдужим. Пітер відкрив чисту сторінку і написав:

Дорога Беа!

Сьогодні я проводив похоронну церемонію. Арт Северин. Виявляється, він був діабетиком. Він помер раптово, коли я був у поселенні. Мені надали вичерпну інформацію про все його життя, і я мав приблизно три години, щоб підготуватися. Я зробив що міг. Здається, всім сподобалося.

Кохаю

Пітер