Розділ «II На Землі»

Те, що тут було споруджено, справді вражало: це був подвиг інженерної думки, який розширив межі можливого. За звичайних умов — тобто за умов, до яких усі звикли вдома, на Землі — дощ падає над великими територіями і збирається у водоймах або наповнює річки, які перетинають місцевість, набираючи швидкість. У будь-якому разі, рідина, яку людина, що стоїть під дощем, сприймає як окремі краплини, що падають з неба, із часом завдяки своїй масі та імпульсу сили перетворюється на значну потугу, що може забезпечувати енергією сотні тисяч двигунів. Однак на Оазі ці принципи застосувати було неможливо. Дощові краплі з’являлися, падали в губчасту землю і щезали. Якщо вам випадало опинитися надворі під час дощу, ви могли підставити чашку і наповнити її. А можна було вгамувати спрагу навіть простіше: закинувши голову назад і роззявивши рота. Але щойно дощ закінчувався — все, більше ніякої води, аж до наступної зливи.

Велетенська подвоєна споруда Великого Нацицьника кидала виклик цим обмеженням. Одна її частина призначалася для того, щоб усмоктувати дощ із неба, збирати розсіяні краплини у вихровий вир і затягувати нагромаджену воду в гігантську центрифугу. Але це була тільки половина задуму, зухвалого своєю винахідливістю. Центрифуга, певна річ, потребувала колосальної кількості електричної енергії, значно більше, ніж виробляли на цей час аміківські сонячні панелі. Тому зібрану воду не просто спускали у водойму; спершу їй доводилося попрацювати в гігантському паровому котлі, де несамовита потуга спійманої в пастку пари обертала турбіни.

Кожна з двох споруд живила іншу: одна забезпечувала енергією, щоб зловити воду, а інша забезпечувала водою, щоб виробити енергію. Щоправда, це не був повноцінний вічний двигун: дві сотні сонячних панелей, розташованих у полі довкола будівлі, далі виробляли енергію із сонячного проміння, — але все одно винахід був приголомшливо ефективний. Ех, коли б кілька таких Великих Нацицьників спорудити у спустошених голодом Анголі, чи Судані, чи деінде! Наскільки вони прислужилися б там! АМІК, звісно, досягнувши такого технологічного дива й показавши, що можна зробити, мабуть, уже провадить переговори щодо таких проектів. Треба буде запитати в когось.

Зараз, однак, був не час.

— І насамкінець... — мовила Гейз. — Останнє практичне питання. Нам відомо, що офіційна назва — Центрифужно-енергетична станція — застосовується не дуже охоче. І нам також відомо, що є загальновживана назва, якої нам би чути не хотілося. Хтось може подумати, ніби вона дотепна, але я вважаю її дещо нешанобливою і думаю, що ми маємо виявити свою повагу до Северина, який разом із нами працював над цим задумом не покладаючи рук, і дати нашій станції назву, яку нам усім не буде соромно вимовляти. Отже, зважаючи на те, що багато хто надає перевагу назвам коротким і влучним, ось що я пропоную. Офіційно ми зібралися тут, щоб відзначити відкриття Центрифужно-енергетичної станції АМІК. Неофіційно ми радимо вам називати її... Мати.

— Тому що це велика бісова мати! — вигукнув хтось.

— Тому що потреба — це мати винаходу, — спокійно пояснила Гейз.

Цим, власне, вступна промова й закінчилася. Ще мала відбутися екскурсія станцією, щоб продемонструвати, як принципи роботи, показані на зменшеній моделі, застосовують на практиці. Проте виявилося, що так багато важливих особливостей і механізмів станції заховані під бетоном, або ж опущені у воду, або ж дістатися до них можна тільки по запаморочливо високих металевих драбинах, що дивитися загалом було мало на що.

І лише коли їхня колона машин поверталася назад, на аміківську базу, Пітера охопило духовне піднесення, яке ніяк не з’являлося, коли Гейз виголошувала свою промову. На задньому сидінні автомобіля зі спітнілими вікнами, затиснутий між двома незнайомцями, Пітер раптом відчув, як надворі трохи потемніло. Він вивернувся на сидінні й протер рукавом заднє скло. Величезна будівля станції злегка мерехтіла в імлі від викидних газів із джипа і вже відступала в далечінь. Натомість тепер чіткіше стало видно безліч сонячних панелей — геліостатів, — розставлених по місцевості довкола Матері широким півколом. Кожна панель мала вловлювати сонячне світло й перенаправляти його просто до станції. Але, за збігом обставин, сонце частково затулили хмари, що пробігали по небу. Геліостати вертілися на своїх стояках, підлаштовували свої дзеркальні поверхні, шукали потрібний кут, знову підлаштовувалися, знову шукали. Це були тільки прямокутні пластини зі сталі та скла, на вигляд анітрохи не подібні до людини, і все-таки Пітера зворушило їхнє бездушне збентеження. Як усі істоти у Всесвіті, вони чекали лише одного — невловимого світла, що дарувало їм мету існування.

Повернувшись до своєї кімнати, Пітер перевірив «постріл», чи немає там нових повідомлень. Він почувався винним, очікуючи від Беа свіжих листів, коли сам так довго не писав. У своєму останньому листі чоловік запевнив дружину, що безмірно щасливий дізнатися про її вагітність і що ні, звісно, він на неї не гнівається. Решту листа було присвячено якимось подробицям про Пітерову місію, яких він уже не міг пригадати. Увесь лист вийшов рядків на п’ятнадцять, щонайбільше двадцять, але, щоб його написати, йому довелося добряче попітніти кілька годин.

Те, що він не відчував гніву, було правдою. Але Пітера турбувало те, що він також не відчував майже нічого, крім роздратування своєю неспроможністю відреагувати. У його теперішньому становищі важко було збагнути власні почуття й визначити їх. Докладаючи неймовірних зусиль, йому вдавалося розібратися лише в тому, що відбувається на Оазі, і то тільки тому, що він і події, з якими Пітеру довелося зіштовхнутися, перебували в одному й тому самому просторі. Його розум і серце були ув’язнені в тілі, а тіло перебувало тут.

Звістка про вагітність Беа була наче новина про якусь знаменну подію в поточному житті Великобританії: Пітер знав, що це важливо, але й гадки не мав, що він може або що мусить із цим робити. Він припускав, що будь-який інший чоловік на його місці уявляв би собі радощі батьківства: ось він тримає немовля на руках, ось син чи донька з плоті й крові гойдається в нього на колінах, ось його дитина закінчує школу чи щось іще такого штибу. У Пітера ці сценки виходили дуже штучними і в дуже загальних рисах, наче це були двовимірні кадри в коміксах, намальовані безсоромними халтурниками. Уявити собі Беа з дитиною всередині взагалі було неможливо: ще й дитини не було, а коли Пітер намагався викликати в уяві образ живота Беа, то пам’ять прокручувала йому стару плівку, на якій він бачив плаский животик своєї дружини під футболкою, котру вона зазвичай надягала до ліжка. Коли ж Пітер напружувався ще сильніше, перед його очима поставав рентгенівський знімок тазу, що міг належати будь-кому, вкритий незрозумілими світловими плямами, які могли бути і личинкуватим зародком, і шлунковими газами, і пухлиною.

«Ти маєш тепер особливо обережно берегти себе», — написав чоловік. «Обережно берегти себе» — вислів аж ніяк не бездоганний, але Пітер так довго підбирав слова, і саме це він і хотів написати, тож надіслав так як є. Утім, хоча почуття його й були щирими, Пітер мусив визнати, що те саме написала б і тітка чи, може, брат.

Відтоді чоловік так і не спромігся написати Беатріс іще, попри те що отримав уже кілька листів від неї. Не раз Пітер змушував себе сідати за стіл і починати набирати, але, застрягаючи на «Дорога Беа», не міг просунутися далі. Сьогодні він намагався переконати себе написати кілька слів про те, як відвідував Великий Нацицьник, але не міг вирішити, чи саме таких новин прагне від нього дружина.

Від жінки сьогодні не прийшло нового листа, і це було незвично. Пітер сподівався, що нічого поганого не сталося. Тобто нічого поганого з Беатріс. У світі загалом зараз, схоже, постійно траплялося щось погане.

Звісно, світ завжди переповнювали нещастя й катастрофи. Так само, як і завжди, він сповнений чудесних досягненнь і прекрасних прагнень, якими засоби масової інформації чомусь воліли нехтувати — можливо, тому, що честь і достаток важко зняти на камеру. Але, навіть зважаючи на все це, листи, які Пітер отримував від Беа, тривожили його надміром негативних новин. Поганих новин, яких було так багато, що він навіть не знав, що з ними робити. Коли чуєш про таку велику кількість лиха, подій, що змінюють усе твоє уявлення про довколишній світ, мозок певної миті перестає їх сприймати й чіпляється за давнішу дійсність. Пітер усвідомлював, що Міра повернулася до свого чоловіка і що американський політик застрелив власну дружину в басейні. Він пригадував, що в Оскалузі жила дівчинка на ім’я Коретта, у якої помер батько. Чоловік усвідомлював, хоч і з труднощами, що Мальдіви змило цунамі. Утім, коли він думав про Північну Корею, в його уяві поставав спокійний міський краєвид із будівлями, схожими одна на одну, як у всіх тоталітарних країнах; тисячі корейців, що їдуть у своїх справах на велосипедах. Катастрофічним наслідкам урагану в цьому образі місця не знаходилося.

Однак сьогодні — ніяких катастроф. Немає новин — це добрі новини, як каже дехто. Проте, відчуваючи неспокій, Пітер відкрив один із давніших листів Беа і перечитав його.

Дорогий Пітере!

Учора ввечері я отримала твого листа. Я неймовірно втішена знати, що ти на мене не гніваєшся, лише твоя небагатослівність може вказувати на те, що ти ТАКИ ГНІВАЄШСЯ, тільки стримуєш свої почуття. Але все-таки так не думаю. Напевно, ти страшенно зайнятий своєю місіонерською роботою, вивчаєш мову. Мабуть, перед тобою весь час постають виклики, які нікому ще ніколи не траплялися. (Будь ласка, розкажи мені трохи більше про них, коли матимеш вільну хвилинку.)

Із твоїх попередніх розповідей видається, що ти вже більш-менш призвичаївся до клімату. У нас тут це неможливо, з погодою знову коїться казна-що. Далі заливають дощі, ба навіть час від часу зривається штормовий вітер. У всьому будинку тхне вогкістю. Меблі й стіни вкрилися цвіллю. Відчиниш вікно, щоб провітрити, — до кімнати разом зі свіжим повітрям хлине дощ. Що вдієш? Я знаю, що там, де ти зараз, також дуже волого, але з тієї крихти, що ти мені розповів про життя оазян, я зрозуміла, що це місце «пристосоване» до такого клімату. У нас, в Англії, все засновано на тому, що погода буде переважно сухою і помірною. Ми просто не вміємо належно готуватися до непередбачених випадків. Мабуть, не хочемо визнавати, що вони трапляться.