Розділ «II На Землі»

Пітерові пальці зависли над клавіатурою — він вагався, чи відповідати негайно. Але ж як він відповість, коли Беа надіслала йому ще дев’ять листів, дні й години яких уже минулися для неї, але не для Пітера, який іще нічого про них не знав?

Він відкрив наступну комірку.

Дорогий Пітере!

Будь ласка, не турбуйся за мене. Я вже опанувала себе. Навіть не знаю, чого це я так розклеїлася. Може, недоспала? А може, атмосферний тиск винен — останні кілька тижнів дуже тиснуло на голову. Знаю, я писала, що в нас хороша погода, і це правда, адже надворі сонячно й тепло. Але ночі задушливі і тяжко дихається.

Кілька днів тому великий шмат Північної Кореї стерло з лиця Землі. Не ядерною бомбою і не вибухом на атомній станції, а ураганом, який назвали «Тораджи». Він прийшов із Японського моря і, «наче катана, пронизав країну» (порівняння, звісно, не я придумала). Десятки тисяч загинули, мабуть, понад мільйон лишилися без даху над головою. Спершу їхня влада заперечувала величезні масштаби руйнувань, тож ми мали хіба що супутникові знімки. Це було якесь сюрреалістичне видовище: жінка у жовтому костюмі, пошитому на замовлення, з бездоганною зачіскою і пофарбованими нігтями, стоїть перед гігантською картиною на проекторі, вказує на якісь плямки й цятки і пояснює, що вони означають. Ти розумієш, що там десь — купа понищених будинків і мертвих тіл, але в тебе перед очима тільки ці руки, гарні, доглянуті, що рухаються перед зображенням, яке здається творінням абстракціоніста.

Пізніше північнокорейський уряд дозволив Китаю і Південній Кореї надіслати рятувальників на допомогу, і звідти почало надходити справжнє відео. Пітере, я бачила те, чого воліла б ніколи не бачити. Може, саме тому я так страшенно затужила за тобою. Звісно, я кохаю тебе, я скучила за тобою, і ти мені потрібен. Але я також мушу дивитися на все це РАЗОМ із тобою або не бачити нічого цього взагалі.

Я бачила велику бетонну споруду, схожу на гігантську буду для свиней, чи як там називають ті будівлі на фермах, де тримають свиней. Її дах визирає з-під мулистої води посеред величезного озера. Ватага людей кирками намагається прорубати дах, це їм не дуже вдається. Тоді вони вибухівкою пробивають у ньому діру. З отвору огидним місивом булькотить якась каламуть. Там люди. Люди у воді. Перемішані, як... Я не хочу цього описувати. Я ніколи цього не забуду. Навіщо нам це показують? Навіщо? Ми ж нічим не можемо допомогти! Потім я бачила, як селяни замість мішків із піском використовують трупи. Я бачила рятувальників із примотаними до голови свічками, лій стікав їм по щоках. Як таке можливе у двадцять першому столітті? Я дивлюся відео високої якості, зняте мікрокамерою, захованою в когось у капелюсі чи ще де, а життя рятують методами наче з кам’яного віку!

Я б написала більше, хай мені й не хочеться це пригадувати. Я б надіслала тобі світлини, хоча й воліла би стерти їх назавжди зі своєї пам’яті. Мабуть, це найниціша форма егоїзму — прагнути перекласти на когось власний тягар. Але який же в МЕНЕ тягар — сидіти вдома на канапі, жувати локричні цукерки і дивитися, як у далекій країні в мутних водовертях плавають трупи і як діти стоять у черзі за шматком брезенту?

Сьогодні вранці мене спитали на роботі: «І де ж у цьому всьому Бог?» Я не дозволила втягнути себе в суперечку. Ніколи не розуміла, чому люди запитують таке. Коли спостерігаєш трагедію, треба запитувати: «А де ж МИ у цьому всьому?» Я завжди намагалася мати відповідь. Але зараз, здається, не маю. Молися за мене.

Кохаю

Беа

Пітер стиснув руки одна одною. Долоні були липкі від бруду, старого й свіжого поту. Він підвівся й пішов до душової кабіни. Напружений член із кожним кроком кумедно гойдався. Пітер став під металеву головку душу, повернув кран і підставив обличчя під струмінь води. Шкіра на голові запекла, коли вода просякла під його закошлачене волосся, відшукуючи дрібні ранки й подряпинки, про які він навіть не здогадувався. Спершу крижана, вода швидко потепліла й, наче хмарою, огорнула Пітера, змиваючи з нього бруд. Із заплющеними очима він тримав уже майже ошпарене обличчя під потужним струменем водяних бризок. Пітер накрив руками свої яєчка і притискав член до живота, аж доки не бризнуло сім’я. Тоді він намилився з голови до ніг і ретельно вимився. Вода, що, закручуючись, входила до зливного отвору, була сірою значно довше, ніж Пітер очікував.

Помившись, він далі стояв під гарячим душем, і стояв би так ще з півгодини чи й більше, якби вода раптом не потекла тоненькою цівкою. На світлодіодному індикаторі всередині душової кабіни спалахнули цифри 0:00. Аж тепер Пітер дотямив, навіщо потрібен цей пристрій. Ну звісно! Це ж очевидно, що використання води має бути обмежено вбудованим таймером. Просто річ у тому, що АМІК була американською корпорацією, а сама думка про ощадливу американську корпорацію, яка береже ресурси, здавалася геть неймовірною.

Коли у водостоці перестало булькотіти, Пітер усвідомив, що звук, який він чув уже тривалий час, долинає не з труб, як йому спершу здавалося. Насправді це хтось стукав у двері.

— Привіт, — сказала Ґрейнджер, коли він відчинив.

Побачивши Пітера, що стояв перед нею мокрий, обмотаний тільки рушником, запнутим на поясі, жінка лише злегка блимнула очима. До грудей Ґрейнджер притискала теку з паперами.

— Вибач, я тебе не чув, — перепросив Пітер.

— Я стукала голосно, — зауважила жінка.

— Я гадав, тут буде якийсь дзвінок, чи зуммер, чи домофон, чи ще щось.

— АМІК не надто витрачається на необов’язкові пристосування.