Розділ «II На Землі»

— Северин? Той чоловік, із яким я летів?

— Ага.

— Він діабетик?

— Був діабетиком.

Пітер спробував пригадати той переліт із Северином. Здавалося, це було в якомусь іншому житті, значно давніше, ніж кілька тижнів тому.

— Коли він помер?

— Минулої ночі. Тут це нічого не пояснює, я знаю. Ближче до кінця ночі. — Ґрейнджер поглянула на годинник. — Вісімнадцять годин тому. — Вона помовчала ще якусь хвилю. — Тобі проводити похорон. Якщо маєш бажання, себто.

Пітер спробував знову подумки повернутися до тих часів, коли перебував у товаристві Северина. Пригадав, як Бі-Джи запитав Северина, якої той віри, а той відповів: «Ніякої. І так воно буде й надалі».

— Може, Северин не хотів би ніякого обряду? Він не сповідував жодної релігії.

— Багато хто не сповідує жодної релігії. Але річ у тому, що ми не можемо просто так укинути мертву людину до крематорію, навіть не попрощавшись із нею.

Якусь мить Пітер порозважав над цим.

— А можеш... е-е... хоча б натякнути мені, прощання якого гатунку більшість працівників сприймуть...

— Цілковито на твій розсуд. У нас є католики, є баптисти, є буддисти... Назви будь-яку релігію — у нас трапляться її послідовники. На твоєму місці я не сушила б собі цим голови. Тебе вибрали, тому Що... Ну гаразд, скажімо так: якби ти був фанатичним п’ятидесятником чи фанатичним будь-ким, тебе тут не було б. Хтось докладно переглянув твоє резюме і вирішив, що ти даси собі раду.

— Дам раду з похороном?

— Даси раду... з будь-чим. — Ґрейнджер стиснула руками кермо і глибоко зітхнула. — Із будь-чим.

Якийсь час Пітер сидів мовчки. За вікнами далі миготів краєвид. Густі пахощі білоквіту в різних формах почали просякати з багажного відділення в кабіну й невдовзі заполонили її.

«Дорогий Пітере, — писала Беа. — Ми у великій біді».

Пітер роздягнувся, але досі не встиг помитися. Він сидів голий у своїй кімнаті, і на шкірі в нього виступили сироти: «У великій біді».

Його дружина написала й надіслала йому ці слова два тижні або, якщо бути точнішим, дванадцять днів тому. Перші дві доби його перебування в поселенні вона мовчала, очевидно свідома того, що Пітер зможе прочитати її листа, лише коли повернеться. І, попри це, третього дня Беа таки написала. Вона написала ще одинадцять повідомлень, й усі вони зберігалися в яскравих комірках унизу екрана. На кожній комірці стояло число — дата, коли було надіслано листа. Для його дружини всі ці листи вже стали історією. Для Пітера ж вони були застиглим теперішнім, яке йому лишень належало пізнати. У голові Пітерові гуділо: він прагнув відкрити листи негайно, одинадцятьма швидкими ударами пальців розламати всі ці комірки, і водночас він знав, що прочитати зможе їх тільки по черзі.

Пітер міг почати читати листи ще годину тому, в машині, коли повертався з поселення. Але Ґрейнджер була в такому дивному настрої, що йому не хотілося просити її повідомити, коли вони під’їдуть до аміківської бази достатньо близько, щоб «постріл» міг працювати. Хоча загалом Пітер не був потайний і сором’язливий, він почувався ніяково від думки, що глибоко особисте листування з дружиною доведеться читати, сидячи поруч із Ґрейнджер. Раптом Беа необережно згадає про щось інтимне? Щось, пов’язане зі сексом? Ні, краще вже стримати свою нетерплячку й дочекатися, коли він буде сам.