Розділ «II На Землі»

— Ґрейнджер, — запитав він, — чому мені здається, ніби ми помінялися ролями? А саме під час цієї нашої розмови. Адже це власне ти — працівник гігантської корпорації, яка заснувала тут колонію. А пастор із лівацькими поглядами — це я, і саме мені належить перейматися тим, чи цих куцанів, бува, не визискують.

— Гаразд, — легко погодилася Ґрейнджер, — намагатимуся бути стереотипнішою. Може, кава зарадить.

Жінка взяла з підлоги термос і притулила його так, щоб не впав, до свого стегна. Тримаючи кермо лівою рукою, правою вона спробувала зняти щільно закручений ковпачок. Її рука тремтіла.

— Дозволь допомогти.

Ґрейнджер простягнула йому термос. Пітер відкрутив ковпачок і налив жінці масно-коричневої рідини. Кава вже охолола, тож не парувала.

— Ось, тримай.

— Дякую, — сказала Ґрейнджер і відсьорбнула. — Але ж і гидота!

Пітер засміявся. Зблизька обличчя жінки здалося йому якимсь дивним. Вродливим, однак несправжнім, схожим на ливарну форму для обличчя пластмасової ляльки. Губи були занадто бездоганними, шкіра — надміру блідою. Але, може, в усьому була винна золота заграва на сході; можливо, Пітер за ці останні триста шістдесят вісім годин так звик до вигляду оазян, що почав сприймати їхні обличчя як норму. А Ґрейнджер у цю норму не вписувалася.

— Слухай-но, я щойно ось про що подумав, — мовив Пітер. — Ці ліки, які ти возиш, їх же призначено саме для оазян, так?

— Так.

— Але мені здалося, коли ти говорила з Обожнювачем Ісуса Номер Один...

— Обожнювачем кого?

— Обожнювачем Ісуса Номер Один. Це його ім’я.

— Це ти так його назвав?

— Ні. Це він сам себе так назвав.

— Он як!

Обличчя жінки не виражало нічого, тільки, можливо, десь у кутиках рота заблукала глузлива посмішка. Пітер не був певен, чи то Ґрейнджер геть не схвалює його дій, чи то просто вважає всю цю справу безглуздою.

— У будь-якому разі, — правив своєї Пітер, — коли ти казала про діабет, мені здалося, що оазяни навіть гадки не мають, що таке той діабет. Навіщо ж тоді давати їм інсулін?

Ґрейнджер допила каву й накрутила ковпачок на термос.

— Мабуть, мені просто не хотілося його викидати, — відказала вона. — Інсулін був не для оазян, а для нас. Але нам він більше не потрібен. — Жінка замовкла на кілька секунд. — Северин помер.