Розділ «II На Землі»

— аливий день, — луною відгукнувся оазянин — наче волога папороть чавкотнула під чиїмись ногами.

Пітер засовався у гамаку, прагнучи відвернутися від сонця, що сходило. Топлене помаранчеве світло потроху ставало дедалі яскравішим. Він лежав горілиць, вдивляючись у небо, а перед його очима танцювали в безхмарному обширі пурпурові після-образи. Незабаром вони розтанули, і небо набуло рівномірної золотої барви. Чи була ранкова зоря там, удома, бодай колись такою золотою? Пітер не пригадував. Він пам’ятав яскраве сяйво, що лилося на ліжко, золотило хутро Джошуа, непокриті вигини стегон Беа, коли ранок випадав теплий і вона скидала зі себе простирадла. Але це не те саме, коли ціле небо сповнене золотої барви. За вікном їхньої з Беа спальні небо ж було блакитним, хіба ні? Пітер був сердитий на самого себе через те, що забув.

Так багато треба було розповісти Беа, а він записав надто мало. Коли випаде наступна можливість надіслати листа, він завдяки нотаткам, нашкрябаним у своєму записнику, безперечно, спроможеться перелічити все найважливіше, що сталося за останні триста шістдесят годин. Але його оповіді бракуватиме дрібниць. Пітер забуде спокійні, тихі миті близькості між ним та його новими друзями, несподівані проблиски порозуміння в тих сферах спілкування, які, він думав, будуть безнадійно темними. Він може навіть не згадати про золоте небо.

Записники були в рюкзаку, десь на споді. Можливо, треба було тримати їх біля себе, у гамаку, щоб мати змогу занотувати свої думки й роздуми, хай коли вони прийдуть. Але в такому разі Пітер міг би вві сні наштрикнутися на олівець. Або ж олівець міг крізь комірку сітки впасти на тверду долівку внизу, а від удару весь внутрішній графітовий стрижень розкришився б на десятки частинок, і тоді годі було б загострити олівця. Для Пітера олівці були справжнім скарбом. Доглянуті належним чином, вони слугуватимуть довго, коли витечуть усі кулькові ручки, засохнуть усі фломастери і вийдуть із ладу всі друкарські машинки.

До того ж Пітер насолоджувався цими годинами в гамаку, вільними від будь-яких справ. Коли він був на землі, працюючи зі своєю паствою, мозок його гудів без упину, готовий до викликів і сприятливих нагод. Кожна розмова могла виявитися вирішальною для його місії. Нічого не можна було брати як належне. Оазяни вважали себе християнами, однак їхнє поняття про Христове вчення було зовсім слабке. Серця їхні були сповнені безформної віри, але їм бракувало розуміння — і вони знали про це. Їхній пастор мав щохвилини бути вкрай зосередженим, слухаючи їх, спостерігаючи їхні відгуки, вишукуючи проблиски світла.

Повертаючись же до справ земних, Пітер мав так само зосереджено працювати фізично: носити каміння, перемащувати його будівельним розчином, копати ями. Коли денна робота закінчувалася й оазяни розходилися по домівках, умоститися в гамаку, знаючи, що зробив усе, що міг, було справжнім блаженством. Сітка немовби вихоплювала Пітера з бурхливого потоку відповідальності й підвішувала у блаженному забутті між трудами сьогоднішнього дня й завтрашнього. Він наче отримував змогу побути твариною, яка, не володіючи нічим, окрім власної шкури, байдикує, простягшись у темряві чи дрімаючи на осонні.

Тут лежало кілька сіток, подібних до тієї, з якої Пітер зладнав собі гамак. Ними оазяни носили цеглу... Звідкіля? Звідкись, де вона була. Четверо оазян, кожен (чи кожна?) обв’язавши кінець сіті довкола свого плеча, виступали врочисто, несучи полем до церкви купу цеглин, наче труну з небіжчиком. Хоча майданчик під святиню пролягав неподалік від основного скупчення будинків — просто на відстані, достатній для того, щоб надати йому необхідного статусу місця, яке поза звичайним плином речей — все одно, думав Пітер, із сіткою цегли на плечах іти було неблизько. Схоже, колеса оазяни не знали.

Пітерові тяжкувато в це вірилося. Колесо ж, вочевидячки, було таким пречудовим винаходом, хіба ні? Оазяни, здавалося б, навіть якщо ніколи раніше не мали гадки про нього, мусили б запозичити його, щойно побачивши в аміківців. Аж ніяк не применшуючи всілякої пошани, на яку, звісно, заслуговує, позатехнологічний триб життя, — хіба ж хтось, маючи вибір, тягатиме цеглу риболовними сітями?

Риболовна сіть? Пітер назвав цю сітку так, тому що вона була схожа на риболовну, але ж сплели її, мабуть, для якоїсь іншої цілі — можливо, навіть спеціально, щоб носити нею цеглу. Тут більше не було до чого застосовувати сіті. На Оазі не було ні океану, ні великих водойм, не було, очевидно, і риби.

Риби не було. Цікаво, зрозуміють оазяни Пітера, коли дійде до важливих біблійних оповідей, у яких згадується риба? Таких було чимало: Йона і кит, диво з хлібами й рибинами, галілеяни-рибалки, що стали учнями Ісуса, та й Ісусова обіцянка-метафора зробити їх «ловцями людей»... Уривок із глави тринадцятої Євангелія від Матвія, де йдеться про те, що «Царство Небесне подібне до невода, у море закиненого, що зібрав він усячину»... Навіть у початковій главі Книги Буття мовиться, що перші тварини, яких створив Бог, були морськими мешканцями. Скільки ж сторінок Біблії Пітерові доведеться оминути, не маючи змоги розтлумачити їх оазянам?

Однак Пітер не повинен занепадати духом через це. Його труднощі не були якимись надзвичайними, аж ніяк; навпаки, такий стан справ був цілком звичним. Місіонери в Папуа-Новій Гвінеї у двадцятому столітті були змушені шукати способу обійти той факт, що тубільці не знали овець, а їхній тамтешній еквівалент, свині, не надто надавався до використання в християнських при-повістях через те, що папуаси розглядали своїх свиней як здобич, яку вони мають убити. Тут, на Оазі, Пітерові доведеться зіштовхнутися з подібними викликами, і йому просто треба знайти щонайкраще компромісне рішення.

Зважаючи на все це, наразі він із оазянами непогано ладнав.

Пітер перекотився на живіт і крізь комірки сітки поглянув униз, на землю. Його сандалії стояли рівно одна біля одної на гладенькій бетонній підлозі просто під ним. Оазянський розчин заледве потребував шпарування; він розтікався майже сам собою, а, висихаючи, поверхня ставала атласною, на дотик схожою не так на бетон, як на нелаковану деревину. Зчеплення з підлогою вистачало саме для того, щоб м’які шкіряні черевики оазян не ковзали по ній.

Біля Пітерових сандалій лежало одне з небагатьох знарядь праці, якими користувалися на будівництві: велика ложка, завбільшки з... як би це описати Беа? Завбільшки з невеликий заступ? Із велосипедний насос? Із поліційний кийок? Хай там як, вона була не з дерева й не з металу, а з якоїсь речовини, схожої на скло й міцної як сталь. Цією ложкою перемішували будівельний розчин у цебрах, щоб він не застиг швидше, ніж треба. Минулої ночі — тобто годин п’ять чи шість тому — перш ніж умоститися спати у своєму гамаці, Пітер добрячих двадцять хвилин відчищав цю ложку від розчину, відшкрябуючи його пальцями. Рештки розчину валялися довкола. Попри втому, він попрацював сумлінно. Ложкою тепер знову можна було мішати цемент. Цю роботу, як найдужчому, належало виконувати отцю Пітеру.

Він усміхнувся, подумавши про це. Раніше він ніколи не був надто сильним. У минулому житті Пітера частенько лупцювали інші п’янички, а поліціянти без проблем закидували його до витверезника. Одного разу він пошкодив собі спину, намагаючись донести Беа до ліжка. («Я затовста, я затовста!» — кричала вона, в такий спосіб тільки посилюючи його цілковиту ганьбу, коли той змушений був упустити її додолу.) Тут, із-поміж оазян, Пітер був справжнім силачем. Тут він стояв коло цебра з розчином і колотив його вміст, а слабші істоти довкола дивилися на нього захопленими очима. Сміх та й годі, звісно, утім було в цьому щось таке, що піддавало Пітеру духу.

Увесь процес будівництва був простий аж до абсурду, втім, ефективний. Цебер — звичайнісінький казан, у якому розчин розмішували руками, — ось типовий показник рівня технологічного прогресу оазян. Стіни церкви, що зводилися, не мали ніякого кістяка: ані металевих підпор, ані дерев’яного каркаса. Ромбічні цеглини просто ліпили поверх фундаменту, а потім, ряд за рядом, викладали одна на одну, скріплюючи розчином. Такий нехитрий спосіб побудови видався Пітерові нетривким.

— А що, як здійметься шквал? — запитав він Обожнювача Ісуса Номер Один.

— квал? — Верхня частина роззявини на обличчі Номера Один — дитячі лоби, так би мовити — злегка скривилася.

— Що, як подме дуже сильний вітер? Чи не знесе він церкви дощенту? — Пітер сильно й голосно задмухав, замахав руками, а потім жестами показав, як руйнується будівля.

Химерне обличчя Обожнювача Ісуса Номер Один скривилося ще трохи. Вираз цей міг повідомляти про здивування чи збентеження, а міг і не означати анічогісінько.