Розділ «II На Землі»

— Тут он прийде за тобою, — зазначив Номер Один, обвівши рукою в рукавичці простір довкола них.

— Так, тут сон прийде за мною.

— Добре, — закінчив оазянин. — Тоді ве буде гаразд.

Утім чи буде? Схоже, на це можна було сподіватися. Пітерові видавалося, що його місія йде як належить. Уже відбулося декілька незбагненних подій — незначних, це правда, не надто й дивовижних, але їх було досить, щоб показати: Бог особливо зацікавлений у тому, як тут усе обернеться. Наприклад, Пітер розповідав про Ноя і Всесвітній потоп (на прохання оазян), і тієї самісінької миті, коли він оповідав, як «розчинилися небесні розтвори», дощ почався насправді. А потім був іще той дивовижний випадок, коли настала ніч, вони закінчили роботу і жарівні було погашено. Вони всілися в темряві, й Пітер переповідав напам’ять початок Книги Буття (знову ж таки на прохання своєї нової пастви), і саме тієї миті, коли Господь сказав: «Хай станеться світло», — в одній із жарівень засичало, і там знову зайнялося полум’я, огортаючи їх золотим сяйвом. Випадкові збіги обставин, безперечно. Пітер не був марновіром. Значно ближчими до справжнього дива, вважав він, були щирі виголошення віри й братерства з боку цих людей, таких неймовірно не схожих на нього.

Проте була й низка розчарувань. Або ж не так розчарувань, як неспроможностей порозумітися. І Пітер не міг навіть уявити собі, чому зазнав невдачі, не міг збагнути, чого ж він не зрозумів.

Наприклад, світлини. Якщо він чомусь і навчився за всі свої роки, то це тому, що найкращий — і найшвидший — спосіб вибудувати близькі стосунки з незнайомцями — це показати їм світлини своїх дружини, будинку, себе самого, тільки молодшого, одягнутого й зачесаного, як одягалися й зачісувалися десять років тому, батьків, братів і сестер, домашніх тварин, дітей. (Ну, нехай у нього дітей не було, але це сама собою була хороша тема для розмови. «А діти?» — завжди запитують люди, немовби гадають, що найкращі фото ти приберіг на кінець.)

Можливо, дарма Пітер показував світлини такій численній юрбі оазян. Сімдесят із гаком людей по черзі переглядали їх, передаючи далі, і виходило, що майже всі бачили не ту картинку, про яку цієї хвилини оповідав Пітер. Хоча, правду кажучи, Обожнювачі Ісуса, які сиділи поблизу Пітера й могли простежити зв’язок між світлиною та її описом, поводилися так само незбагненно.

— Це моя дружина, — промовив Пітер, виймаючи з альбому верхню світлину й простягаючи її Обожнювачеві Ісуса Номер Один. — Беатріс.

— Беатрі, — сказав Обожнювач Номер Один, плечі його аж скривилися від зусилля на останньому звуці.

— Скорочено — Беа, — додав Пітер.

— Беатріс, — повторив Номер Один.

Оазянин обережно тримав фотокартку кінчиками пальців у рукавичках, точно горизонтально, наче побоювався, що мініатюрна Беатріс у своїх темно-червоних джинсах і светрі зі штучного кашеміру може зіслизнути з карточки. Пітер замислився, а чи можуть ці люди взагалі бачити у звичному розумінні цього слова, адже на їхніх обличчях не було нічого такого, що він міг би визначити як око. Вони не були незрячими, це очевидно, але... може, вони не могли сприймати двовимірні зображення?

— Твоя дружина, — промовив Обожнювач Ісуса Номер Один. — Волоя дуже довге.

— Було, раніше, — відказав Пітер. — Тепер вона має коротшу зачіску.

Цікаво, привабливим чи відразливим було довге волосся для тих, хто не мав його зовсім?

— Твоя дружина любить Іуа?

— Авжеж, любить.

— Добре, — сказав Обожнювач Ісуса Номер Один, простягаючи світлину наступному оазянинові, який прийняв її, наче святу реліквію.

— А на цій фотографії, — розповідав далі Пітер, — будинок, у якому ми мешкаємо. Це в передмісті... містечку неподалік Лондона, в Англії. Як ви бачите, загалом наш дім подібний до сусідніх будинків. Але всередині він інакший. Ось так і людина може видаватися подібною до тих, хто довкола неї, але внутрішньо, через свою віру в Господа, бути зовсім іншою.

Пітер підвів погляд, щоб оцінити, як було сприйнято це порівняння. Довкола нього десятки оазян стояли навколішки концентричними колами, урочисто чекаючи, доки їм буде передано прямокутничок фотопаперу. Окрім кольорів своїх балахонів і незначної різниці у зрості, оазяни не відрізнялися нічим. Серед них не було ні гладких, ні кремезних, ні довготелесих незграб, ні зігнутих у дугу бабищ. Ні чоловіків, ні жінок. Тільки щільні лави однотипних істот, що припали до землі в однакових позах, одягнутих у вбрання однаковісінького крою. А під кожним каптуром — загуслий гуляш, який Пітер не міг, просто не міг витлумачити як обличчя.